Коли на подвір’я заїхала машина до верху навантажена дровами, Зоя від здивування дар мови втратила. Хай і минуло сорок років, але водія вона б із тисячі впізнала. Данько! Та то ж Данило! Трохи постарів, геть сивим став, але очі ті ж – сині сині.
Вирішила не зізнаватись, що впізнала. Ще чого доброго подумає, що сумувала за ним усі ці роки, шкодує про своє рішення. Тож пішла в хату, дістала хустинку з грішми, а перед виходом підійшла все ж до дзеркала. Навряд у цій старій він впізнає свою Зою. Он і зморшок скільки, і волосся поріділо. Тай зігнула її сільська робота до землі.
Але Данило одразу впізнав. Навіть обійняв і сльозу втер:
— Так от де ти всі ці роки од мене ховалась, – сказав з образою в голосі. – А я друзів і знайомих твоїх ледь не по всьому Союзу шукав, розпитував де ж ти ділась. Ніхто не знав. Пригости мене чаєм Зою. Дай хоч на тебе надивлюсь.
Зоя була геть не в захваті від його пропозиції. От кого-кого, а Данька чаєм поїти хотілось найменше.
— Чашечку кип’яточком обдай спершу, – мовив гість вмощуючись біля столу. І будь – ласкава, чорного, але не надто міцного, аби ложечку видно було.
Зоя ледь тими чашками додолу не кинула. Господи, сорок років минуло, а він не змінився.
— Зоєчко, сип у заварник чай і йди до столу, у тебе ще сім хвилин буде, аби побалакати. Бачу, – вказав на портрет Зоїноїї родини, – маєш і чоловіка і дітей, ще й онуки вже є. А я все один, все тебе шукав, кожну жінку з тобою порівнював, (ти цукор на стіл постав, я п’ю без нього, але естетично так буде краще) жодна і близько біля тебе не стояла. Чому ж ти Зою тоді втекла? Чому ж навіть не попрощалась, не пояснила?
Зою від останнього коментаря про цукор, ніби підмінили. Грюкнула чашками налила кип’ятку в заварник і не поставила – кинула керамічного гарбузика з цукром на стіл:
— Та тому я, Даниле і втекла з твого дому, що чай мусить бути янтарного, чи якогось там такого, тільки тобі відомого кольору. Що комірець і манжети сорочки мусять бути ідеально білими і накрохмаленими, хоч ти і працював трактористом. Та ти хоч пробував колись сам відбілити сорочку тракториста? А йти я повинна була з тобою лишень з правого боку, бо то так по правилах етикету правильно. Бо щодня мусила вимивати усі вікна у домі, адже тільки тоді ти відчуваєш, що дім чистий. Бо, навіть, зараз ти до того чаю і не доторкнешся, адже колір не той. Не ті тобі були мої супи і борщі. Та я, навіть, слово сказати в кінці вже не могла, бо ж не туди наголоси ставила і “в такому контексті вживати дане словосполучення не правильно”.
Данько сидів ніби водою облитий. Потім поволі встав. Перерахував гроші, склав усі купюри “обличчями” догори і вийшов. Уже сідаючи в машину мовив повагом:
— Права була моя мама, коли перед весіллям попереджала: «Ніколи ти не зробиш з цієї гарної, але геть до коріння волосся сільської дівчини, інтелігентної жінки. Свині корова і поле, ото її. Не зможеш перевиховати»,- грюкнув дверцятами і поїхав.
А Зоя поволі зайшла в дім, вимила чашки, відрізала собі скибку домашнього, ще теплого хліба, намастила медом. Налила в улюблену чашку щойно видоєного молока і сіла до столу.
Мед стікав по руці і капав прозорими краплями на стіл. Молоко залишало смішні “пінні” вуса над Зоїною губою. Вона все те відчувала, але нічого не виправляла.
— Таки дійсно, – мовила, дивлячись на фото родини, – не вийшло з мене інтелігентки. І рибу я досі їм руками, але ж яке щасливе життя прожила.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
