fbpx
Дозвілля
Коли на подвір’я заїхала машина до верху навантажена дровами, Зоя від здивування дар мови втратила. Хай і минуло сорок років, але водія вона б із тисячі впізнала. Данько! Та то ж Данило! Трохи постарів, геть сивим став, але очі ті ж – сині сині. Вирішила не зізнаватись, що впізнала. Ще чого доброго подумає, що сумувала за ним усі ці роки, шкодує про своє рішення

Коли на подвір’я заїхала машина до верху навантажена дровами, Зоя від здивування дар мови втратила. Хай і минуло сорок років, але водія вона б із тисячі впізнала. Данько! Та то ж Данило! Трохи постарів, геть сивим став, але очі ті ж – сині сині.

Вирішила не зізнаватись, що впізнала. Ще чого доброго подумає, що сумувала за ним усі ці роки, шкодує про своє рішення. Тож пішла в хату, дістала хустинку з грішми, а перед виходом підійшла все ж до дзеркала. Навряд у цій старій він впізнає свою Зою. Он і зморшок скільки, і волосся поріділо. Тай зігнула її сільська робота до землі.

Але Данило одразу впізнав. Навіть обійняв і сльозу втер:

— Так от де ти всі ці роки од мене ховалась, – сказав з образою в голосі. – А я друзів і знайомих твоїх ледь не по всьому Союзу шукав, розпитував де ж ти ділась. Ніхто не знав. Пригости мене чаєм Зою. Дай хоч на тебе надивлюсь.

Зоя була геть не в захваті від його пропозиції. От кого-кого, а Данька чаєм поїти хотілось найменше.

— Чашечку кип’яточком обдай спершу, – мовив гість вмощуючись біля столу. І будь – ласкава, чорного, але не надто міцного, аби ложечку видно було.

Зоя ледь тими чашками додолу не кинула. Господи, сорок років минуло, а він не змінився.

— Зоєчко, сип у заварник чай і йди до столу, у тебе ще сім хвилин буде, аби побалакати. Бачу, – вказав на портрет Зоїноїї родини, – маєш і чоловіка і дітей, ще й онуки вже є. А я все один, все тебе шукав, кожну жінку з тобою порівнював, (ти цукор на стіл постав, я п’ю без нього, але естетично так буде краще) жодна і близько біля тебе не стояла. Чому ж ти Зою тоді втекла? Чому ж навіть не попрощалась, не пояснила?

Зою від останнього коментаря про цукор, ніби підмінили. Грюкнула чашками налила кип’ятку в заварник і не поставила – кинула керамічного гарбузика з цукром на стіл:

— Та тому я, Даниле і втекла з твого дому, що чай мусить бути янтарного, чи якогось там такого, тільки тобі відомого кольору. Що комірець і манжети сорочки мусять бути ідеально білими і накрохмаленими, хоч ти і працював трактористом. Та ти хоч пробував колись сам відбілити сорочку тракториста? А йти я повинна була з тобою лишень з правого боку, бо то так по правилах етикету правильно. Бо щодня мусила вимивати усі вікна у домі, адже тільки тоді ти відчуваєш, що дім чистий. Бо, навіть, зараз ти до того чаю і не доторкнешся, адже колір не той. Не ті тобі були мої супи і борщі. Та я, навіть, слово сказати в кінці вже не могла, бо ж не туди наголоси ставила і “в такому контексті вживати дане словосполучення не правильно”.

Данько сидів ніби водою облитий. Потім поволі встав. Перерахував гроші, склав усі купюри “обличчями” догори і вийшов. Уже сідаючи в машину мовив повагом:

— Права була моя мама, коли перед весіллям попереджала: «Ніколи ти не зробиш з цієї гарної, але геть до коріння волосся сільської дівчини, інтелігентної жінки. Свині корова і поле, ото її. Не зможеш перевиховати»,- грюкнув дверцятами і поїхав.

А Зоя поволі зайшла в дім, вимила чашки, відрізала собі скибку домашнього, ще теплого хліба, намастила медом. Налила в улюблену чашку щойно видоєного молока і сіла до столу.

Мед стікав по руці і капав прозорими краплями на стіл. Молоко залишало смішні “пінні” вуса над Зоїною губою. Вона все те відчувала, але нічого не виправляла.

— Таки дійсно, – мовила, дивлячись на фото родини, – не вийшло з мене інтелігентки. І рибу я досі їм руками, але ж яке щасливе життя прожила.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.