Коли ми з Іваном одружилися, ми одразу зрозуміли, що допомоги нам чекати нізвідки, тому доведеться покладатися лише на свої сили.
Від його родичів не було великої допомоги, а я була з іншого міста, і мої батьки теж не мали можливості нам допомагати. Все, що ми могли, то заробляти на краще життя самі.
Свекри жили в селі, у маленькому домі, і на той час вже майже не працювали: батько мого чоловіка вже був на пенсії, він був значно старшим за свекруху, а вона ще трималася, але їй важко було і по господарству поратися, і на роботу ходити.
Усе, що у них було, – це старенька хата, город і кілька старих курей. До того ж, вони були дуже економні. Це не було простою ощадливістю – це був справжній страх перед витратами.
Свекор навіть воду на плиті в каструлі нагрівав, щоб не вмикати електричний бойлер, економив на кожному кроці де лише міг.
Я зрозуміла, що допомоги від них чекати не варто, але все одно ми намагалися підтримувати стосунки з родиною Івана. Кожну суботу ми з ним їздили в село допомогти батькам.
Це була така “сімейна традиція”, свекор це називав – синівський обов’язок.
Іван їздив без заперечень, я ж, чесно кажучи, не дуже тягнулася до цих поїздок. Свекор постійно нагадував, що це наш обов’язок – “синівський борг”.
Після того, як ми одружилися, ми почали складати бюджет і зрозуміли, що життя у великому місті – це зовсім не так просто, як нам здавалося на початку.
Іван працював на двох роботах, а я шукала можливість заробити з дому, бо дитина на руках не дозволяла мені працювати на повний день.
Ми жили дуже скромно. Витратили всі заощадження на перші місяці оренди, а коли почали підраховувати, що ще треба купити для дому, стало зрозуміло, що треба брати кредит, заходити в борги, бо інших варіантів не було.
Але щосуботи ми обов’язково їхали в село. Свекруха не давала більше, ніж пів кілограма картоплі чи кілька яблук, бо свекор точно не дозволив би більше, навіть якщо б вона і хотіла дати.
Я завжди відчувала незручність, коли ми їхали від них, бо майже не було, що брати, а відмовитися від того мізеру, який вона давала, було якось навіть незручно.
А в один момент у родині свекрів стали відбуватися дива – батько чоловіка раптово розбагатів. Ми бачили, що у них з’явилися гроші, і то не малі, та не могли збагнути – звідки.
Проте, я не могла зрозуміти, чому свекор завжди говорив про “синівський обов’язок”, коли насправді у нього були засоби для того, щоб допомогти нам хоч би трохи. Та він завжди повторював, що син має сам заробити на своєму.
Іван спочатку теж не міг розібратися, чому батьки не допомагають. Він же бачив, що у них є можливість дати якусь фінансову підтримку, але свекор уперто тримався за своє майно. Моя свекруха теж мовчала, хоча було видно, що їй шкода нас, але вона боялася свого чоловіка.
Потім, через кілька років, ми дізналися, що свекор отримав великий спадок. Його старший брат у США, виявився багатим, і перед тим як піти у кращий світ, залишив свекру доволі велику суму грошей.
Ми не могли повірити своїм вухам, коли свекруха зізналася нам у цьому. 150 тисяч доларів. І знаєте, що? Він навіть не подумав, щоб допомогти синам. Він купив собі нову машину, зробив великий ремонт у будинку, почав купувати дорогі речі, які ми ніколи не могли дозволити собі з своїми доходами.
Іван був вражений, але ще більше його здивувало, що батько продовжував говорити про “синівський обов’язок”. “Ти повинен бути вдячним і робити більше для родини,” – повторював він, а сам жодного разу не поцікавився, як ми, його діти, справляємося.
Життя стало складнішим, коли ми вирішили купити свою квартиру. Ми з Іваном вирішили, що якщо і хочемо щось мати, то це буде власне, хоча б маленьке житло.
Іван поїхав за кордон на кілька місяців, щоб заробити на перший внесок, бо ми не могли собі дозволити купити що-небудь без допомоги. Це були важкі часи, але ми впоралися.
Свекор продовжував жити своїм життям, і тільки коли не стало свекрухи, ми побачили, як сильно змінився його характер. Можливо, старість дала про себе знати, а може, йому стало самотньо. Якось він навіть зізнався, що тепер розуміє, що був неправий, але це було вже запізно.
В один момент свекор захворів. Спочатку ми всі думали, що це тимчасово, але потім стало ясно, що йому потрібен постійний догляд. Іван, його брат і я почали по черзі навідувати його в лікарні та допомагати, чим могли.
Але коли він повернувся додому, ситуація змінилася: ми з Іваном жили в маленькій квартирі, і забрати його до себе було неможливо. Тому ми зіткнулися з питанням: або хтось має переїхати до нього, або потрібно найняти доглядальницю.
Іван не раз обговорював це з братом, але вони не могли знайти рішення, бо жити разом з батьком – це було дуже складно.
Іван працював, а я мала двох маленьких дітей. Всі навантаження лягали на плечі брата, а він жив далеко, не міг приїжджати часто. Та й родина його була на межі розлучення, оскільки він постійно був зайнятий, а дружина почала вимагати більше уваги, бо теж сама не справлялася з усією роботою.
Тому ми вирішили, що наймемо доглядальницю. Це було непросте рішення, бо розуміли, що люди почнуть осуджувати. Як так, при живих дітях наймати чужу людину, щоб доглядати за батьком? Але іншого варіанту у нас просто не було.
Зараз ми спокійно ставимося до цього. Хоч це і не ідеальний варіант, але так ми можемо дати йому те, що йому потрібно, без руйнування власних родин.
І хоч свекор завжди був дуже скупий і егоїстичний, зараз ми розуміємо, що наше рішення було правильним. Адже іноді потрібно робити те, що найкраще для всіх, навіть якщо це не завжди просто.
Фото ілюстративне.
