Я бродила по салону оптики, вдивлялася в відвідувачів і не могла стримати сліз. Мене захоплювала кожна родимка на їхніх обличчях. Та, що там родимка, скажу прямо, я раділа навіть прищам. Таких деталей я не бачила дуже давно. А адже в них стільки шарму. Раніше я людей один від одного відрізняла виключно по ході. І людина з наявністю основних складових передньої частини голови – очей, носа і рота – вважався за замовчуванням красивою.
І раптом світ змінився.
Коли я, нарешті, вдосталь наридавшись в оптиці, сіла в машину, мене чекала нова несподіванка. Всі ці біленькі прикраси на кнопочках приладової панелі – сніжинки, кубики, змійки – виявилися цілком функціональними значками і написами.
Тобто, прикиньте, там навіть намальована бензоколонка! І акумулятор! А я була впевнена, це якісь декоративні малюнки, ну щоб в салоні автомобіля не було так нудно нудно.
А вдома, вдома! Я-то думала, що – офігенна господиня і плитка в кухні у мене бездоганно чиста. Але бризки жиру, що вилітають зі сковороди – вони існують. Не тільки в рекламі миючих засобів.
Далі з’ясувалося, що сліди собаки на підлозі – видимі, а пух від птиці – помітний. Що треба терміново мити вікна, що донька користується зубною пастою на дотик, що консьєржка – гримза, а не літня сувора пані.
Але остаточно ейфорія прозріння зникла, коли я подивилася в дзеркало.
Словом, лінзи я зняла. Ну вас з вашими прищами і забризканою плиткою. Мій світ був прекрасний.
І ви всі були в ньому такими молодими і красивими… Повертаюся.
Автор: Анна Гін.
Фото ілюстративне.
