Ірина Стогній з дитинства мріяла бути військовою, та вже в 2015 році дівчина приєдналася до армії.
“Я не могла уявити, що потраплю в самісіньке пекло, де доведеться зціпивши зуби терпіти і знущання, і біль, а потім я отримаю знову шанс на нове життя”, – розповідає Ірина одному із українських ЗМІ.
Ірина Стогній одна із 108 жінок, яких 17 жовтня Україна повернула додому з полону.
“Я з початку була в Маріуполі. Коли мене взяли у полон – прощалася із життям, лежачи лицем в землю, під дулом автомата. Все життя перед очима пройшло. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не так як нас. Раз в день, а нас тричі.
А через 4 дні мене відвезли в Таганрог, Ростовську область. А там вже було просто пекло. Там були наші хлопці і дівчата. Можна сказати, що я ніби побувала у самого диявола в полоні. Мене допитували. Так як я старший парамедик, вони думали, що ми знущалися над їхніми полоненими.
Коли я була в Оленівці 4 дні, до мене приводили двох полонених поранених ДНРівців. Про мене сказали, ніби я цих ДНРівців поранених допитувала. От і почалося пекло. Нас навіть на вулицю не виводили. Їхні нас били.
Коли ми просили таблетку, нам приносили, але через годину приходили і починали бити ще більше, щоб не просили. Деяким пораненим в муках допомагали піти на той світ. Знущались. І дівчат… о Боже, важко сказати…
Годували жахливо. Чай – вода зафарбована, юшка якась. Ввечері було стабільно або котлета рибна або риба смажена, оце мабуть не давало померти з голоду. Засобів гігієни не видавали. Туалетний папір – маленький рулон на 4 людини. Прокладок теж не було, рвали одяг, що бачили”, -розповідає Ірина.
Дівчина досі не може повірити, що вона вдома, в рідній Україні. У перший же день звільнення вона написала рідним і друзям, що на волі, що нарешті повертається додому.
“Нам знову закрили очі, вуха і посадили в літак. Спершу повезли в Севастополь, потім з Севастополя їхали на Мелітополь, і у Василівці нас поміняли. Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли, що їдемо додому”, – каже Ірина.
