Ігорчик залетів до хати з великим ентузіазмом.
— Тату, таточку, давай ми зробимо годівничку пташкам! Дивись надворі зима, холодно їм і через сніг, як ковдру, вони не можуть знайти собі їжі. Нема ніде ні одного зернятка. Вони такі біднесенькі, Нам сьогодні вчителька казала, як пірнатим не просто вижити взимку. Ганна Василівна просила всіх нас, щоб ми з батьками зробили хоч одну годівничку. Її треба причепити до гілки на дереві і щодня насипати крихти та зернятка пшениці чи зернятка інших злаків. Ще можна їм сипати сиру гречку.
— Синку ти ще не переодягнувся і не поїв. Лише переступив поріг—, сказав батько. Годівничку можемо зробити і завтра.
— Ні! Треба сьогодні! Я допоможу тобі, — невгавав хлопчик. До завтра ми можемо кілька пташок врятувати від голоду. Вони ж такі маленькі і безпомічні. Татусику, дивись, які ці пташенята гарненькі, кожен по-своєму. Знаєш, коли їх підгодовувати, і вони не голодні, то їм легше пережити зиму. Коли вони ситі, то менше мерзнуть і мають більше сили,— розказував другокласник татові все що чув на уроці природи.
— Добре! Йди вже переодягайся і підемо до нашої майстерні майструвати пташкам годівничку, — сказав чоловік.
— Ураааа! Ти самий найкращий татусь, — радісно закричав хлопчик. За пару хвилин він був готовий, щоб приступити до роботи. Батько теж одягнувся і разом вони пішли до роботи. Чоловік розміряв дошку, розрізав її. Рубанком привів її до належного вигляду. Зробив дашок, щоб не падав у годівничку сніг, зібрав все до купи і всунув синові до рук.
Ігор весь час щебетав, подаючи татові інструменти та цвяхи. Рот йому не закривався. А тепер як побачив, яку гарну годівничку батько змайстрував, нарешті замовк. Від подиву йому бракувало слів, лише щаслива посмішка говорила за нього, теплою вдячністю линула до тата.
— Йдемо причепимо до нашої калинки. На ній є ще трошки ягід. То ж пташки прилітатимуть до годівнички, будуть їсти не лише зерно,але й ягідки, з калинового куща.
Лише встигли прив’язати годівничку, Ігорко миттю приніс зерно і насипав пташкам. А сам сів за стіл вчити уроки і поглядав у віконце, спостерігав чи прилетіли пташки. Нарешті, одна прилетіла, поїла і десь полетіла. За кілька хвилин прилетіли три пташки, незадовго приземлилась ще групка крилатих. Хлопчик більше заглядав у вікно ніж в книжку. Маленьке сердечко раділо добру, яке вони зробили з татом. В душі було аж тепло від того що пташки наїлись і не голодні. Для більшої радості хлопчика пташки стали весело літати і навіть заспівали.
— Цвірінь, цвірінь,—було чути через шибку. Їхній спів серед зими був немов подяка, тим хто подбав про них. Для Ігорка це була найвища нагорода.
Галина Мазурик, “Годівничка”
