fbpx
Дозвілля
І послав же бог невісточку, – не вгавала Світлана Ігорівна, – А родичі її любі, це поза всякими поняттями порядності і достатку. Я не можу зрозуміти як мій Віталій таке знайшов і, де воно його здибало, оте щастячко

Розмова відбувалася в порожньому магазині нічної зміни і її слухачці, Наталці, не було куди дітися і нічим зайнятися. Як вона мріяла непомітно запхати беруші, але так вона могла й заснути. Доводилося терпіти ці постійні акти нелюбові до невістки.

– Я, коли її побачила, – виливала й далі по енному колу Світлана Ігорівна. – Я не думала, що так далеко зайде. Та вони всі зараз такі розмальовані як ті єноти, тому це пів біди. На те він і хлопець, що має спочатку позустрічатися з багатьма дівчатами, а вже потім вибрати порядну дівчину і створити сім’ю. Але ж ні, вона прилипла до нього як хвіст. І я знаю цей тип дівах, їм би пузо надути і все життя як пиріг в маслі катаються.

«З тобою покатаєшся»,- ствердно киваючи, думала Наталка.

– І що ти думаєш – я як у воду гляділа! Приходить до мене Віталій і сповіщає отак радісно, як якийсь клоун, що «бабусько, готуй весілля». Весілля! Я?! Я його питаю, чому я маю готувати весілля, завжди робили весілля родичі молодої. І він мене добиває, що мало того, що воно безрідне, та ще й родина бідна, як церковна миша. Крім неї ще троє дітей і чому дивуватися, що вона така плодовита. І це все знову буде на мої руки. Віталію ще рік вчитися, а потім мені роботу шукати.

– А були згодини? – спитала Наталка аби не заснути, бо голос Світлани Ігорівни хоч і кипів від гніву, але був таким монотонним.

– Так, зустрілися у нас. Бо не буду ж я пертися в село, де й дороги нема.

– Ви колись розказували, що дуже любили бувати в селі в своєї мами, – невинно перебила Наталка.

Світлана Ігорівна на мить замовкла, але потім знайшлася:

– Моє село вже стало містом і скільки я там в тому селі жила. Вже п’ятдесят років містянка.

«Коли ж ти станеш людиною», подумалося Наталці. Вона працювала з Світланою Ігорівною місяць, але почувалася після зміни з нею, як тіло без душі. Скільки злоби було в цій захланній жінці? Вона була вже на пенсії, але не могла сидіти без діла і вирішила попрацювати касиром. Її рідних Наталка не бачила і вони ніколи не заходили. З того потоку претензій до всіх і вся, вона зрозуміла, що чоловік їх покинув багато років тому, залишив квартиру, машину і просто втік. Втім, аліменти виплачував і ще й додавав то на гуртки, то на інститут, але жодного разу не приїжджав. Жінка так зосередилася на синові, що не налагодила особисте життя. Працювала, вибилася з простої продавчині у завідуючі магазином, а звідси всі зв’язки і додаткові доходи. А потім сталося те, що завідувач магазину став вже не потрібний, бо продукти перестали бути чимось недосяжним. І ось тепер найцінніший скарб цієї жіночки цупить не якась королівна чи мільйонерка, а сільська дівчина з багатодітної родини.

Репліка про село на деякий час вибили поважну містянку з розмови, вірніше з монологу. Вона згадала яка була мала і щаслива в цій безмежній синяві неба і зелені трави, дерев, кущів. Аж здивувалася, що спогади такі яскраві. Як було приємно ходити по стежці босою і гризти яблуко з сусідського саду. У них була лише апорта і то на зиму, на продаж. Змахнула головою, хоч зараз не відчувала того сорому за бідність, що тоді. Зараз це все було таке рідне і таке далеке.

Знаєш, Наталю, – задумливо промовила Світлана Ігорівна, – дитині треба буде свіжого повітря, а я вже років двадцять не була у моєму селі. Треба подивитися, що там треба поновити…

Наталя усміхнулася народженню нового дня і нової людини.

Фото ілюстративне.