Володя вмовити, умовив мене і я погодилася на спільне проживання на моїй території.
Так ось до цього моменту все було просто чудово.
Він приходив до мене завжди позитивний і життєрадісний, заряджаючи і мене своїм життєлюбством.
Я готувала смачну, як він говорив, їжу. Продукти купували, як доведеться. То я, то він.
Я не зациклювалася на цьому.
Головним було те, що нам було добре разом. Нам було про що поговорити, над чим посміятися або посумувати.
Навіть мовчати удвох нам було комфортно і затишно.
Питання грошей ми в розмовах не торкалися. Але я гадала, як само собою зрозуміле, що, як тільки у нас почнеться спільне життя, у нас буде спільний сімейний бюджет. І ми будемо будувати фінансові плани з урахуванням наших спільних інтересів і інтересів кожного.
Холодним душем для мене стала його пропозиція поїхати, наче у “весільну подорож”, навпіл сплативши путівку.
Я приготувалася вже кинути всі свої наявні запаси в Зспільний котел, впевнена, що він зробить те ж саме.
– А вже звідти, з “общака” нашого будемо платити і за путівку, і за квитки, і за розваги на морі.., – розкотила губу я.
Не а користі!!! Як багато зараз подумають, коли дізнаються, що його пенсія мало не в три рази більша від моєї.
Якби було навпаки, я б точно також зважала. Не розумію і не визнаю я партнерських, пополовинних стосунків. В цьому є щось цинічне і нечесне, на мій погляд. Начебто родина… а ніби і кожен сам по собі.
– Ну нехай, – поміркувавши зважилася я. – Адже ми ще не з’їхалися остаточно. Нехай буде поки так, а далі подивимося.
Володя мені ПОЗИЧИВ грошей на оплату половини вартості путівки, а я чесно розрахувалася з ним пізніше.
І ми поїхали.
Перші незгоди почалися ще вдома, при купівлі квитків.
Місце в купе фірмового поїзда аж надто било по моєму бюджеті, а Володя наполягав саме на цьому варіанті. В результаті мало не поїхали в одному поїзді, але в різних вагонах. Однак він виявився джентльменом, поступився в кінці-кінців. Поїхали разом в плацкарті.
В дорозі було все нормально, він навіть “морозиво” мені за свій рахунок купував на станціях. І я розслабилася, думаючи, що потихеньку все увійде в колію.
А ось, коли приїхали, тут і почалося “кіно”.
По-перше, Володя-романтик вибрав не “Готель-будівлю”, а готель, що складається з безлічі бунгало неподалік моря.
Спочатку мені це теж сподобалося, але в підсумку виявилося, що ми оплатили тільки чисто проживання! За прибирання – плати! За зміну білизни – плати!
Ну що ж… скинулися ми з ним знову і заплатили.
Екскурсії – навпіл, харчування – навпіл, при цьому не кожен сам за себе, а саме навпіл.
З Володьковим апетитом рахунок мій стрімко наближався до нульового балансу. Добре, що хоч квитки зворотні куплені заздалегідь.
Потихеньку я почала закипати…
Але вирішила потерпіти, вже дуже хотілося подивитися, як же далі події розгортатимуться.
За кілька днів до від’їзду ми запланували екскурсію.
Я вибрала фототур, але виявилося, що ця екскурсія одна з найдорожчих і мені не вистачало приблизно тисячі…
А мені не так хотілося “зловити в об’єктив перші зірки” з вершини красивої гори! Я з надією подивилася на Володю… і наткнувшись, на його закам’яніле обличчя, зрозуміла: “Не дасть!”
Володя побіжно переглянув список пропонованих екскурсій, вибрав найдешевшу з інтригуючою назвою і тикнув в неї пальцем.
– На цю у тебе вистачить грошей?
– Вистачить. Але я не хочу.
І все. Ця людина перестала для мене існувати.
Поверталися ми додому без зайвих балачок.
Правда Володя намагався жартувати і навіть будувати якісь плани на наше з ним майбутнє.
А мені хотілося тільки одного – якнайшвидше опинитися вдома, вийняти з стаканчика його зубну щітку, сунути йому пакет у руки і закрити за ним двері.
Саме зубна щітка Володі стояла в списку моїх дій під номером один.
– Що сталося? – витягнулося його обличчя, коли я в перший же день після приїзду здійснила свою мрію із зубною щіткою (правда в пакет полетіли і його бритва, туалетна вода і тапочки). – перегрілася на морі? Невже так через якусь екскурсію образилася?
– Навпаки… охолола… і зрозуміла, що нам не по дорозі. – втомлено і байдуже сказала я. – Дякую за все і… йди… на зовсім йди.
Володя з подивом топтався в передпокої і навіть простягнув руки, щоб обійняти, але, наткнувшись на мій холодний погляд, мовчки розвернувся і вийшов.
З’ясовувати щось з ним я не бачила абсолютно ніякого сенсу.
Ми надто по різному дивимося на формат сімейних стосунків.
Я не бажаю жити в його форматі. І також не бажаю заганяти його в свій.
Ми різні. І крапка.
Автор: Олександра Н.
Фото ілюстративне.
