fbpx
Дозвілля
Христина гуляє у дворі. Щоправда, гуляє для бабусі, бо насправді вона виглядає тата, який чомусь не приходить. І вчора не прийшов на обід. І позавчора

Христина гуляє у дворі. Щоправда, гуляє для бабусі, бо насправді вона виглядає тата, який чомусь не приходить. І вчора не прийшов на обід. І позавчора. А може, тато занедужав і його повезла до шпиталю машина швидкої допомоги, а може, його вже нема на цьому світі? Тоді у неї також не буде тата, як у Валі з другого під’їзду. Ні. як у Кольки з третього поверху. Колька-сирота, у нього не стало тата, коли падав сніг і була зима. А Валю – покинув батько. Так баба Саня, яка сидить біля під’їзду, сказала, коли Валя показала їй язика.
А хто ж вона. Христина? Тато в неї є. Просто він живе не вдома, а в чужій квартирі сусіднього будинку. Гуляє він у вихідні не з Христиною, як мама, а з чужою тіткою з таким волоссям, як у Валиної ляльки. Якщо тато є, значить, дитина – не сирота. А якщо він удома не живе, то, значить, у неї немає тата? Це зовсім не так, бабуся каже, що тато гуляка. Чому гуляка? Тому що він гуляє зі своєю новою тіткою? Але ж бабуся гуляє з собакою двічі на день. Отже, вона також гуляка.

Тато хороший і любить Христинку. Він сам казав. Дуже приємно, коли тато притуляє долонею її личко до себе і так ніжно-ніжно гладить великим пальцем по щоці. Руки в нього пахнуть йодом і ще чимось таким, як тоді, коли вони усі жили разом.

Тоді було добре. Тільки мама чомусь була сумною, а бабуся грюкала каструлями. А потім тато пішов до тітки з ляльчиним волоссям. Бабуся сказала, що було б краще, якби тато не зустрічався а Христиною і не мучив дитину.

Він і не мучить. Тато дає дівчинці такі смачні гостинці, що всі діти у дворі заздрять. А Сашко з п’ятого поверху, у якого батько дебоширить, навіть сказав колись:

– Мені б такого батяню.

Тільки – от бачити тата хочеться частіше. Дивитися разом мультики, бавитися вечорами у дитячій кімнаті на килимку і залазити під його ковдру вранці у вихідні.

Христинка недбало тримає за лапку іграшкового жовтого зайця, одноманітно розхитуючи його в опущеній руці, так, що аж вуха теліпаються по асфальту, і дивиться на ріг будинку, з-за якого має з’явитися тато…

Ненароком великий палець лівої руки сам залазить у рот і зубки знову відкушують нігтика. Вона нараз згадує, що мама свариться за обгризені нігті, але справу назад уже не повернути – зуби самі собою згризають нещасного нігтя аж до болю. Ну чому тата нема? А може, він виїхав у інше місто і більше ніколи не повернеться? Христинка сама чула ввечері, як мама казала по телефону тьоті Олі: “Хоч би виїхав у інше місто…”

А що тоді? Тоді дівчинка його ніколи не побачить. Як сирота. Христинка стискає скорбно зубки і насуплює біляві брівки. Можна про все на світі дізнатися від мами і бабусі, а про тата якось ніяк розпитати.

Бабуся каже, що взагалі не потрібно жодних подачок, бо це погано впливає на формування характеру дитини, а мама – що коли Христина виросте, то все зрозуміє. Іти до тата додому їй категорично заборонено. А так хочеться! Щоправда, він не запрошує, але можна було б попросити, аби завів її до себе. Та цим вона образить маму, і бабуся від неї поїде назавжди. Дуже хочеться побачити, де тато живе, яка у нього кімната, ліжко, з якого горнятка він п’є вранці каву. Але ж там ця чужа тітка…

Христинка розпачливо помічає, шо вже усі нігті на руці обгризені, і сумно зітхає, поглядаючи на свої пальчики. Знову бабуся буде сварити за погану звичку. І чого воно так недобре виходить? Дівчинка довго розглядає свої понищені до живого нігтики, сумно схиляє голівку вниз і поряд бачить перед собою носки татового взуття. Як він непомітно підійшов? Серце її радісно калатає, іграшковий заєць лежить, безпомічно розкинувши лапки, носом у траві, а Христинка обіймає тата, що присів перед нею навпочіпки.

Їй так хочеться розпитати, де він був усі ці дні, чому так довго не йшов. Але в горлі стає так сухо-сухо і язик зовсім не рухається, а в очах чомусь з’являються краплі, хоча дівчинці зовсім не хочеться, щоб тато їх побачив. Він такий радісний, і в нього так сміються очі. Тато міцно притискає до себе Христинку і шепоче їй на вушко:

– Ходімо, я покажу тобі братика.

Дівчинка мало не скаче від радості. О, так! Вона має братика. Ура! Нараз дівчинка забуває про всі перестороги і вони з татом швидко йдуть до нього додому подивитися на братика.
Братик лежить у малесенькому ліжечку і водить голівкою, смішно складаючи губки. Він навіть глянув на Христинку – і тато, і ця чужа тітка весело з цього сміялися. Дівчинка хотіла б ще подивитися на його ручки і ніжки, як він їсть, і як його будуть купати, але час вже було повертатися додому.

Щаслива, аж сяюча, вона вибігла з татового будинку. У неї є братик! А мама і бабуся? Вони ж іще й не знають такої чудової новини. Раптом Христинка згадала домашні перестороги. Як же тепер? Адже їй було категорично заборонено іти до тата додому. А як мама дізнається, що вона не послухалася? Тоді весь вихідний доведеться сидіти вдома, а може, і взагалі гуляти ніколи-ніколи не дозволять. А бабуся? Вона ж тепер не купить обіцяного самоката. Yу і хай не купляє. І обійдемося. Зате Христина бачила свого братика. Ось так! Але ж усі на неї будуть сердитися. І як вона могла так образити маму -мама ж її так любить. Христина у неї одна на цілий світ. Мама так сама казала. А що тепер? Вона зрадила маму. Вона недобра і невдячна дівчинка. А якби вона не пішла до тата? Вона ніколи не побачила б братика, не побачила б, де тато живе.

Христина зітхнула. У роздумах потерла носика. Стояла у дворі й не йшла додому. А може, все ж таки нікому нічого не казати? Але це ж обман? А мама казала, що краще гірка правда. Хіба ж та правда гірка? Зовсім навпаки. Така гарна новина, і не ! можна розповісти навіть мамі. Не і можна сказати ні Валі, ні Сашкові -нікому, Тоді ніхто й не дізнається. О! Усе буде гаразд.

Дівчинка прийняла остаточне рішення і потягла нещасного зайця  додому. Всі години перед сном були якимись незвичайними. Христинка старалася бавитися в кутку, щоб мама не бачила очей, бо мами по очах уміють читати. Бабуся кілька разів торкалася рукою ЇЇ лоба й щічок і супила брови.

Дівчинці здавалося, що ніч уже десь ніколи не прийде у їхнє вікно. Було то холодно, то душно. Сидіти у кутку біля ляльок страшенно незручно, і а іграшки ніяк не слухалися пальців і все вислизали з рук.

Нарешті настала десята година і в спальні погасили світло. Христинка лежала у своєму ліжечку. По її обличчю текли краплі смутку, падаючи на подушку та руки, їх було так багато. Вони все текли й текли. А потім нараз щось стиснуло горло. Дівчинка не стрималася і схлипнула.

– Що тобі, донечко? – стривожено сіла у своєму ліжку мама.

Христинка скинула ковдру на підлогу, підбігла до мами і, уткнувши заплакане личко в мамині коліна, ледь прошепотіла:

– Мамочко, я ходила до тата додому…

Л. Савчук