Ласкаве весняне сонечко ніжно посміхалось високо у пронизливо-синьому небі. Марія обрізала молодий сад. Добрий місяць дивилась у інтернеті відео, як оте все робити, бо ж сама й не вміла. Щось мугикала собі під ніс веселеньке. Босі ноги ступали по соковитій зеленій траві.
— Є. – вигукнула радісно закінчивши роботу. – Тепер лиш врожаю дочекатись.
Узяла до рук відеречко з емаллю для дерев. Звісно, на зиму вона їх уже обробляла цим розчином, але весною вирішила повторити. Дуже вже їй подобалось, як дерева побілено. Тоді, здається все якимось наряднішим і більш доглянутим, чи як.
Так захопилась, що й не помітила як руда Зірка зайшла у люцерну.
— Гей, звідси, гей! – кричала ухопивши здоровенну палицю. – Що за тварина і знову не припнута. Іди, іди звідси.
Вигнавши корову із городу у чому була побігла до сусідки Галі, аби розібратись. Ну справді, хіба ж так можна? Скільки вже разів просила ту корову припнути. Як не дерева молоді пооб’їдає, так оце люцерну пасе. У Марії кролі і кури і кози. Ну чому вона має ще й корову сусідську годувати?
— Мамо, мамо, – будить Поліна маму ніжно, – Мамусю, уже ранок. Ви знову плакали, мамусю, уві сні. Он, уся подушка мокра. Я вам соку принесла, мамо, і млинчики. Поїжте, мамо.
Марія ще кілька хвилин лежала з заплющеними очима. Не хотіла повертатись до реальності і зрозуміти, що то був лише сон. Їй так хороше було у своєму молодому саду. Хотілось ще хоч на мить втримати оте неймовірне відчуття, коли ти вдома. Коли ти господиня у власній хаті. Розуміла, що то сон, але ще раз, уже в уяві поглянула на молодий сад з акуратно підрізаними і побіленими деревами. По щоці ще скотились дві великі сльози і Марія відкрила очі остаточно повернувшись у реальність.
— Сьогодні неділя, мамо, – продовжувала донька, – Може все ж підете у парк. Там наших багато збирається. Не можете зі мною побалакати, так хоч там з кимось поспілкуєтесь. Ну не можна ж так. Ви ж майже місяць з цієї кімнати не виходите і не розмовляєте. Треба ж жити, мамо. Хоч заради мене, але живіть.
Марія відвернулась до стіни. Не зрозуміє її Поліна ніколи, дай Боже, щоб і не зрозуміла вона, як то на шостому десятку залишитись без нічого.
— Піду, – сказала несподівано, навіть для себе, – Піду, сонечко моє, піду.
Після обіду таки вибралась. Уперше за місяць вийшла із чужої їй квартири. Донька там уже років з сім доглядає за лежачою бабусею. Марія до неї приїхала ще на початку березня. Не хотіла. Сиділа у своїй хаті до останнього, вірила, що скоро те все мене, але коли на сусідній вулиці ущент зруйнували будинок у якому була вся сім’я, зрозуміла, що потрібно тікати. Донька домовилась з господинею і тепер Марія тут, у Неаполі.
— Галю, – аж підскочила побачивши на лаві у парку сусідку. — Галю-ю-ю, – уже плакала обіймаючи колись таку не любу їй людину. – Ти як тут Галю, – говорила затинаючись водночас відповідаючи на питання і не дочекавшись відповіді на свої, продовжувала щось запитувати і говорити ковтаючи сльози.
Говорили. Довго говорили. І мовчали, і плакали, і сміялись. Галя тут у куми. Теж їхати не збиралась у неї ж і корова і поросят шестеро. Але хіба війна питає, як ти там жила і чи тобі зручно?
— А як? Відчинила сарай і поросят повипускала. Сірко у перший же день почувши вибухи зірвався з цепу і кудись утік. Найтяжче з Зірочкою було. Вона ж привести має на початку квітня. От так відчинила сарай і вигнала. Але головиха передала, що корівка моя знайшлась. У сусідньому селі до чоловіка якогось у двір забрела. Так він її у себе і залишив. Просив передати, що доглядатиме за нею і поверне господині коли повернеться. Ото наплакалась коли з ним розмовляла. Моя ж Зіронька особлива. Любить щоб між ріжками почесати і коли пійличко даєш, то макухи багато не можна… Але добре, що вона є. А хата моя не вціліла. – говорить і дивиться в далечінь порожнім поглядом. – Навіть літньої кухні немає вже. Лиш паркан стоїть. Руїни і паркан…
Мовчать довго. Кожна про своє мовчить.
— А я сад сьогодні обрізала і дерева побілила, – озвалась Марія, – Твоя Зірка знову у люцерну мою зайшла а я її гнала. Завтра треба вже моркву під агроволокно посіяти і редис.
Посміхнулись гірко. Ще довго сиділи обійнявшись, а потім мовчки розійшлись кожна у свій новий світ. Дві такі рідні, але геть чужі одне одному.
— Ось, – наздогнавши Марію, яка вже й пішла була, мовила Галина простягнувши щось у руці. Я взяла з собою коли їхала. – Візьми, вона ж і твоя, Маріє.
На долоні у жінки був акуратно загорнутий у хустинку чорнозем. Шматочок рідного дому у далекій, чужій обом стареньким жінкам країні. Шматочок їхнього мирного життя і спокою. Все що залишила їм обом війна.
Анна Корольова.
