Йому скоро шістдесят п’ять. Один живе. Так вийшло. Як то кажуть, «не шкодую, не кличу, не плачу». Можна і для себе пожити. У нас цей вислів не люблять. Думають, що за ним ховається егоїзм. Але для людини на заслуженому відпочинку він цілком підходить. І не викликає ні в кого роздратування.
Пожити для себе! Це потрібно заслужити.
Наприклад, зварити для себе пшоняну кашу. Зварити так, як це робила мама. У дуже далекому дитинстві. Він пам’ятає кожен рух її рук. Він сидить на кухні, а мама порається з крупою. Один рух, другий рух, третій.
Він робить, як вона. Варить. Потім кладе в тарілку. Їсть і одночасно читає стрічку новин в комп’ютері. Якби була мама, то вона неодмінно змусила б його все вимкнути. З цим строго. Якщо сидиш за столом, і неважливо, їси ти чи просто чай п’єш – прибирай все з рук. Щоб ні книги, ні газети – нічого. Тому що їжу потрібно поважати. Так мама говорила.
Жити для себе – це означає жити спокійно. Це коли ти неквапливо вирішуєш власні проблеми, коли вони з’являються. Деякі швидко. Деякі можна і відкласти, тому що ніхто тобі й слова не скаже: ти для себе живеш. І сам все вирішуєш.
Доїв кашу. Зібрався вийти на вулицю. Але раптом відчув, що не наївся. І прогулянка не вийде. Знімаєш куртку, відкладаєш убік сумку і п’єш чай. На тарілці хліб з маслом.
Ти живеш для себе. І ніхто тобі слова не скаже.
Йдеш по вулиці. Зупиняєшся, де тобі схочеться. Можна посидіти на лавці і зателефонувати, наприклад, внучці, або сестрі, або нікому не дзвонити, а сидіти і медитувати. Дуже цікаво намагатися зупиняти потік думок ̶-це наче заспокоїти голову. Але зайва думка зрадницьки з’являється, наче з-за рогу. Ти і від неї звільняєшся і потім в голові тиша, ні-ні. Пусто. І дуже добре.
Наступного дня їдеш до мами. Мамі скоро дев’яносто три. Вона трохи згорбилась. Але це нічого. Тому що на плечах – роки. А вони іноді бувають дуже важкими. Хоч і не хочеш – але трохи згорбишся.
Вона його чекає. Разом обідають, потім довго п’ють чай, тому що поспішати нікуди. Досить поспішати! Скільки можна? Зараз є можливість повільно пити чай. І говорити про дрібниці.
Проходить день. Вечір стукає в балконні двері. І старенька мама запитує: “Що б нам з тобою на вечерю придумати? Може, пшоняну кашу»? І відправляється варити. А він сидить і спостерігає. Ось перший рух. Ось другий і третій.
Через якийсь час каша готова. Сідають поряд. Вечеряють.
Дивна річ! Дуже дивна річ! Коли вариш пшоняну кашу собі, то чомусь не наїдаєшся. А маминою – насичуєшся відразу. Але ж ти робиш ті ж самі рухи: перший, другий і третій. Дуже дивно. Після маминої пшоняної каші настає душевний спокій. На серці дуже добре.
Він лягає спати. І спить глибоким, рівним і спокійним сном. Тому що поїв маминої каші. А у неї не просто рухи: перший, другий і третій. За ними – любов, її не побачити. Вона вгадується за звичними рухами стареньких зморщених рук. Любов наповнює все енергією – енергією життя.
І неважливо, шістдесят п’ять тобі років, п’ять або п’ятнадцять. Поки мамині руки варять тобі кашу, світ твоєї душі не завалиться. Тому що він – на фундаменті – на фундаменті маминої любові.
Георгій Жарко.
Фото ілюстративне.
