fbpx
Історія
Дивна річ! Дуже дивна річ! Коли вариш пшоняну кашу собі, то чомусь не наїдаєшся. А маминою – насичуєшся відразу. Але ж ти робиш ті ж самі рухи: перший, другий і третій. Дуже дивно. Після маминої пшоняної каші настає душевний спокій. На серці дуже добре

Йому скоро шістдесят п’ять. Один живе. Так вийшло. Як то кажуть, «не шкодую, не кличу, не плачу». Можна і для себе пожити. У нас цей вислів не люблять. Думають, що за ним ховається егоїзм. Але для людини на заслуженому відпочинку він цілком підходить. І не викликає ні в кого роздратування.

Пожити для себе! Це потрібно заслужити.

Наприклад, зварити для себе пшоняну кашу. Зварити так, як це робила мама. У дуже далекому дитинстві. Він пам’ятає кожен рух її рук. Він сидить на кухні, а мама порається з крупою. Один рух, другий рух, третій.

Він робить, як вона. Варить. Потім кладе в тарілку. Їсть і одночасно читає стрічку новин в комп’ютері. Якби була мама, то вона неодмінно змусила б його все вимкнути. З цим строго. Якщо сидиш за столом, і неважливо, їси ти чи просто чай п’єш – прибирай все з рук. Щоб ні книги, ні газети – нічого. Тому що їжу потрібно поважати. Так мама говорила.

Жити для себе – це означає жити спокійно. Це коли ти неквапливо вирішуєш власні проблеми, коли вони з’являються. Деякі швидко. Деякі можна і відкласти, тому що ніхто тобі й слова не скаже: ти для себе живеш. І сам все вирішуєш.

Доїв кашу. Зібрався вийти на вулицю. Але раптом відчув, що не наївся. І прогулянка не вийде. Знімаєш куртку, відкладаєш убік сумку і п’єш чай. На тарілці хліб з маслом.

Ти живеш для себе. І ніхто тобі слова не скаже.

Йдеш по вулиці. Зупиняєшся, де тобі схочеться. Можна посидіти на лавці і зателефонувати, наприклад, внучці, або сестрі, або нікому не дзвонити, а сидіти і медитувати. Дуже цікаво намагатися зупиняти потік думок  ̶-це наче заспокоїти голову. Але зайва думка зрадницьки з’являється, наче з-за рогу. Ти і від неї звільняєшся і потім в голові тиша, ні-ні. Пусто. І дуже добре.

Наступного дня їдеш до мами. Мамі скоро дев’яносто три. Вона трохи згорбилась. Але це нічого. Тому що на плечах – роки. А вони іноді бувають дуже важкими. Хоч і не хочеш – але трохи згорбишся.

Вона його чекає. Разом обідають, потім довго п’ють чай, тому що поспішати нікуди. Досить поспішати! Скільки можна? Зараз є можливість повільно пити чай. І говорити про дрібниці.

Проходить день. Вечір стукає в балконні двері. І старенька мама запитує: “Що б нам з тобою на вечерю придумати? Може, пшоняну кашу»? І відправляється варити. А він сидить і спостерігає. Ось перший рух. Ось другий і третій.

Через якийсь час каша готова. Сідають поряд. Вечеряють.

Дивна річ! Дуже дивна річ! Коли вариш пшоняну кашу собі, то чомусь не наїдаєшся. А маминою – насичуєшся відразу. Але ж ти робиш ті ж самі рухи: перший, другий і третій. Дуже дивно. Після маминої пшоняної каші настає душевний спокій. На серці дуже добре.

Він лягає спати. І спить глибоким, рівним і спокійним сном. Тому що поїв маминої каші. А у неї не просто рухи: перший, другий і третій. За ними – любов, її не побачити. Вона вгадується за звичними рухами стареньких зморщених рук. Любов наповнює все енергією – енергією життя.

І неважливо, шістдесят п’ять тобі років, п’ять або п’ятнадцять. Поки мамині руки варять тобі кашу, світ твоєї душі не завалиться. Тому що він – на фундаменті – на фундаменті маминої любові.

Георгій Жарко.

Фото ілюстративне.