fbpx
Історія
Двадцять років були разом: “Не наpoджуй цієї дитини. Ось гроші. А з цими, трьома, уже легше – вони великі, – чоловік зібрав речі і пішов”

Ніби й не чужі.

У тролейбусі хтось торкає мене за плече. Повертаюся і зустрічаю теплий погляд жіночих очей. Віра.  Коли ж вона повернулася з далекої Греції, куди їздила на заробітки?

Посміхається: недавно, тиждень тому. Нанизує на ниточку спогади про чужу країну, пересипаючи їх розповідями про дітей, про те, що цьогоріч у неї на дачі вперше зацвітуть рідкісні сорти яблунь, що пора грядки садити і, взагалі, про те, що вдома – найкраще.

– Я зараз у лікарню їду, – перериває сама себе Віра. – Чоловіка провідати. Зготувала ось гаряченького, фруктів купила. Після oпeрації він, добре харчуватися треба.

Нічого не розумію. Знаю, що Віру чоловік давно покинув. З трьома дітьми. До того ж Віра знову чекала дитину. Чоловікова нова обраниця була майже удвоє молодною від нього. І, порівнюючи з тридцятивосьмирічною Вірою, просто моделлю.

Віра плакала, просила. Розумниця Віра, яка викладала пcихoлогію у престижному ліцеї і щодень давала поради іншим, як вести себе у складних життєвих ситуаціях. Нагадувала, що у них троє дітей. А тепер ще одне маленьке має з’явитися.

– То зроби щось. Не наpoджуй цієї дитини. Ось гроші. А з цими, трьома, уже легше – вони великі, – чоловік зібрав останні речі.

Віра гроші взяла. Наступного дня купила на них пелюшок, сорочечок – для майбутнього немовляти.

Оксаночці було лише два роки, я к Віра зібралася до Греції. Лишала дітей на свою стареньку маму.

– А що діяти? – казала. – Заробленого тут навіть на продукти не витсачає. Одягнути, взути усіх треба.

Чоловік Віри не з’являвся. Насолоджувався новим життям.

З далекої Греції Віра впарвно слала додому гроші: пощастило на добру роботу. А тепер ось повернулася. У доньки незабаром випускний, про вуз треба подумати. Синам дисципліна потрібна теж.

– Ти ще й заміж вийшла? – показую на пакет, з якого пахне домашня страва.

Читайте також: «ХОЧ НА ОДНІЙ НОЗІ, АЛЕ СИДИ ТАМ, БО В УКРАЇНІ ТОБІ НЕМА ЩО РОБИТИ». ГАЛИНА МАЛО НЕ ЗОМЛІЛА ВІД ПОЧУТОГО. СЛЬОЗИ СКРАПУВАЛИ НА ЧУЖУ ЗЕМЛЮ, ЯКУ ВОНА ЗНЕНАВИДІЛА

– Та ні, у мої роки це вже запізно, – щиро мовила Віра. – До свого колишнього чоловіка їду. Ще у Грецію мені листи слав. Про те, що зaхвoрів. З іншою у нього життя не склалося. Переїхав до своїх батьків. Чого до дітей не навідувався? Я сама заборонила йому приходити. Категорично.

Останнє слово звучить не дуже впевнено. І Віра вертає назад до старої теми.

– А тепер потрапив у лікарню. Грошей стільки треба, може, позичу.

У моєму мовчанні Віра не знаходить союзника. Я чомусь пригадую безсонні Вірині ночі, коли хвoріла Оксанка. Дні, коли вона гарячково шукала, у кого б позичити грошей, щоб заплатити за квартиру.

Віра зітхає.

– Двадцять років ми прожили разом. Ніби й не чужі. Та й навідаю я його тільки один раз.

Віра виходить на зупинці біля лікарні. Прощаючись, переконує мене чи, може, себе, що таки вперше і востаннє іде на побачення з колишнім чоловіком. Бо справді стільки бoлю їй і дітям він завдав.

Тільки я чомусь не дуже вірю словам Віри.

Інна МАТУШ.

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

Реклама

Related Post

facebook