fbpx
Дозвілля
Донька у столичний університет навчатись пішла. Запросила мене на посвяту у студенти, свято обіцяло бути грандіозним. Я щиро зрадів, адже у Києві мій дядько живе, не бачились ми давно. От до нього на гостину я і завітав. Рік минув, я досі не розумію, що то було і як це сприймати

Моя дочка пішла навчатись до університету в місті Київ. Вона була дуже щаслива і з нетерпінням чекала на посвяту в першокурсники. Таке дійство відбувається у всіх університетах. Вона дуже хотіла аби я потрапив на її “посвяту”.

У столиці живуть наші родичі, яких я вирішив відвідати. З пустими руками, ясна річ, я їхати не міг, тому віз багато подарунків: смаколиків, тушонки та домашніх закруток. Вони в місті нічого не тримають і не готуються до зими, як ми це робимо в селі.

Отож набрав я всього і рушив у дорогу. Приїхав до свого дядька і його дружини. З порогу мене зустріли нормально допомогли з речами і запропонували чай. З дороги я був такий голодний, що звичайно погодився на “перекус”, якщо це так можна було назвати. Все що мені запропонували це чай і шматочок звичайного хліба з маслом. Тобто про нормальну ситну їжу мови не було зовсім.

Я звичайно ввійшов в їхнє положення. Люди були на роботі можливо і не встигли нічого купити на вечерю. А так, як я з дороги був втомлений то одразу пішов відпочивати. Потрібно добре виспатись перед таким важливим днем моєї доньки.

Зранку я встав, вмився і вийшов до мого дядька на кухню. На столі чай і все. Тут я задумався, можливо родина не мала продуктів, аби мене нагодувати? Я запитав, де ті продукти, що я привіз, адже ж поснідати всі зможемо. Мені відповіли, що саме таким є їхній сніданок щодня і якщо я хочу, можу собі щоь приготувати, але усім вже час на роботу, тому я й не встигну.

Я поснідав в центрі в кав’ярні поблизу університету і все прокручував цю дивну та незрозумілу ситуацію. Посвята в дочки пройшла дуже гарно, і в неї і в мене багато вражень і позитивних емоцій. Я повернувся до будинку дядька, де мені знову на обід запропонували чай. Я відмовився і сказав, що їхатиму вечірнім поїздом, хоча збирався ще затриматись на кілька днів, підтримати доньку та й родичів не бачив давно.

Я забрав речі оселився у хостелі неподалік університету доньки. У столиці я пробув ще кілька днів і поїхав додому. Ні дядько, ні його дружина більше тогоріч не телефонували.

Чесно, я й досі не розумію, що то було? Я ж не з порожніми руками прибув, таксист мої торби з усім добром довго не хотів у машину брати, наскільки вони були об’ємні. Чому ж мене не погодували хоч раз? Чи це вже так прийнято а я й не знаю?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.