Нещодавно дізналася, що мама, якій я десять років допомагаю в збиток собі і своїй донці, насправді досить багата людина і цілком би могла жити без моєї допомоги. На питання, навіщо вона так чинила, я почула, що зобов’язана їй, адже вона мене виховала. Мама дійсно виховувала мене одна, я навіть не в курсі, чи була вона колись заміжньою. З бабусею вона мені не давала спілкуватися, вони колись не порозумілися і мама трепетно зберігала свою образу. Тому тонкощів сімейного життя я не знала.
Я завжди почувалася винуватою перед матір’ю, адже якби мене не було, вона змогла б досягти набагато більшого. Мама цю думку в мені вирощувала, не забуваючи розповісти, що ось ці туфлі вона купила мені, хоча собі обновок не дозволяла вже давно, що вона йде на другу роботу, щоб прогодувати і одягнути мене.
Почуття провини культивувалося і зміцнювалося в мені. Я намагалася зробити все, щоб мамине життя стало легшим. Працювати я пішла вже в п’ятнадцять років, щоб якось зняти з мами навантаження.
Після школи у виш не вступала, вважаючи це дорогим і неможливим для себе задоволенням. Мама такий вибір схвалила, сказавши заради годиться, що освіту все-таки отримати треба буде. Я і сама знала, що треба, але тоді, коли я зможу забезпечити маму всім необхідним, адже я всім їй зобов’язана.
У 19 років я зустріла свого чоловіка і переїхала до нього. Мама влаштувала з цієї причини цілу виставу, показово капаючи краплі в стакан води. Вона казала, що я її покидаю, що мені немає діла до її потреб і проблем. У мене серце стискалося, я обіцяла, що буду також приходити і допомагати їй. Мама тільки гірко кивала.
Я їздила до неї через день, щоб прибрати, поцікавитися самопочуттям, іноді привозила грошей. Чоловік не заперечував, хоча і переконував мене, що все це дивно і мама просто грається моїми почуттями. Можливо, якщо б ми прожили довше, він зміг би зняти штори з моїх очей, але коли мені був 21 рік, я стала вдовою.
На той момент я була при надії, коли дізналася, що чоловіка не стало, думала, що моє життя рухнуло. Мама відразу сказала, що допомогти мені не зможе, їй самій потрібна допомога. Батьків у чоловіка не було, він виховувався у сиротинці. Добре, що не залишилися на вулиці, квартира чоловіка стала моєю, оскільки інших родичів у нього не було.
Після появи маляти я майже відразу зіткнулася з гострою нестачею грошей. До цього я і сама працювала, і заощадження чоловіка дуже допомогли, але всі запаси скінчилися. Я думала, що мама зможе посидіти з донькою, щоб я могла йти працювати. Вона погодилася, але мені довелося її вмовляти.
Я вирішила, що переїду до мами, свою квартиру здам і піду на роботу, цих грошей повинно було вистачити на нормальне життя. Так минуло півроку, але потім мама почала скаржитися, що їй важко постійно перебувати в одній квартирі з дитиною, вона зовсім не може відпочити. Я попросила мешканців з’їхати і повернулася до себе. Тепер перед роботою мені потрібно було завезти дитину мамі, а потім тільки їхати у справах. Це було складніше, але я вважала, що і так сильно напружую маму, тому повинна погоджуватися на всі її умови.
Також я щомісяця віддавала мамі мало не половину зарплати. Вона зітхала, що через внучку не може вийти на підробіток, а пенсії зараз такі маленькі. Я відчувала себе винуватою в тому, що мамі доводиться сидіти з моєю дитиною. Я б і більше віддала, але на решту ми з донькою і так жили впритул.
У півтора року я змогла віддати дитину в ясла, знявши з мами турботу про малятко. Сама почала ще більше працювати, як раз в цей період з’явилися якісь кар’єрні перспективи. Мені вдалося відучитися, домогтися підвищення, я стала заробляти більше, але все також віддавала половину зарплати мамі, адже поки вона сиділа з дитиною, вона так втомлювалася.
Десять років ми жили в такому ритмі – я працюю, половину зарплати залишала нам з дочкою, а половину віддавала мамі. З роками їй потрібно було все більше коштів на обстеження, препарати. Я хотіла відправити її в профільні санаторії, але вона відмовлялася.
А потім я дізналася, що весь цей час, коли я відмовляла собі у всьому, віддаючи всі сили мамі і доньці, мама жила дуже навіть добре, здаючи дві квартири – своєї мами і своєї бабусі. Сама вона їздила не на обстеження, як вона говорила, а на відпочинок.
З’ясувалося це просто. Я змінила номер і коли була у мами в гостях, хотіла відразу записати їй в телефонну книжку. А там були відкриті фотографії, де вона з якимись жінками свого віку лежить в шезлонгу біля води. Погортавши далі. я побачила цю ж компанію в ресторані, коли вони гуляють по якомусь місті, як мені здається, по Львові. Так багато там було цікавих фотографій.
Я у відпустці нормальній не була ні разу. Або я проводила її в місті, займаючись справами по дому і дитиною, або брала компенсацію, щоб було побільше грошей. Тому те, що побачила я, мене вразило. Тільки тиждень тому мама скаржилася, що в неї зовсім немає грошей, тому було б добре, якщо б я їй купила продукти. А тут ось.
Мама не відпиралася, вона взагалі не бачила нічого дивного в цьому. Так, їздила відпочивати з подругами, і що такого? Можу собі дозволити, я заслужила. На питання, а звідки гроші, мама розповіла про квартири. По всьому виходила, що мамин щомісячний дохід перевищував мій. А я, наївна, їй ще гроші давала.
“Ти мені повинна, ти моя донька, я тебе виростила. Тому ти зобов’язана мене утримувати. Чи є у мене інші доходи, тебе хвилювати не повинно, це нічого не змінює – ти мені винна. Ось виросте твоя донька, буде забезпечувати тебе. Та й після мене квартири залишаться, буде підмога. А поки все триває в тому ж руслі”.
А я не хочу продовжувати. Я не хочу жити так, як вона, виїжджаючи на своїй дитині. Мені прикро, що я стільки всього пропустила в житті, намагаючись забезпечити матір, яка і без моєї допомоги прекрасно обходиться. А скільки всього я могла купити донечці, якби не віддавала матері половину зарплати.
Я мамі заявила, що не буду більше їй допомагати грошима, мені вони потрібніші. Вона пригрозила залишити без спадщини. але це її справа. Зате я буду жити тут і зараз, а моя доня нарешті буде отримувати все.
Маму люблю, переривати спілкування не хочу, але її вчинків не розумію.
Фото ілюстративне з відкритих джерел.
