Як за кам’яною стіною.
– Їж, синку, працюєш багато, тобі сили потрібні, – Анна ненароком замилувалася сином, спостерігаючи, як після роботи, не поспішаючи і з задоволенням їсть.
– Нічого, мамо, сили в мене є, – Петро кинув в чай два шматки цукру.
– Вчора сіно скидали, рука, мабуть, досі ниє, – з жалем у голосі промовила Ганна.
– До весілля заживе, – Петро сказав з посмішкою, тримаючи сильною рукою кухоль з чаєм.
Анна промовчала. А про себе подумала: «Яке весілля, нареченої ще немає, другий рік, як відслужив, і нікого не знайшов». Вона продовжувала витирати рушником склянки, які і без того вже блищали, зрідка поглядаючи у вікно. На велосипеді проїхала Зіна, «гарна дівчина» – подумала Ганна, – і для материнства якраз.
Але Петро щодо Зінки ніяких планів не будував, і не помічав навіть. А ось нову вчительку біології пригледів відразу. Поруч з міцним Петром Галя здавалася тростиною. Після інституту, отримавши розподіл в сільську місцевість, вона анітрохи не засмутилася. Їй навіть хотілося працювати де-небудь в красивому місці, там, де річка або озеро, і щоб ліс неподалік. Так і вийшло, село велике, річка красива, ліс майже поруч.
А тут ще й хлопець, майже її одноліток, задивився, і поглядом дав зрозуміти, що знову побачаться. Тьохнуло серце: а раптом доля. Але зупинила себе відразу, треба придивитися.
Петро зробив пропозицію ще взимку, сподіваючись навесні розписатися. Він завжди виглядав серйозним, а міркуваннями – років на десять старший. – Не сумнівайся, зі мною, як за кам’яною стіною. Бачиш, які руки, та я ними гори можу звернути, працювати буду, будинок повною чашею зроблю.
– Та чи багато нам треба, Петре. Гори ні до чого звертати, жити б в любові та злагоді.
– Ой, Галко, – Петро ледь присів і однією рукою підхопив дівчину, – нам жити-не тужити, ти тільки мене слухайся, і заживемо.
У перший же місяць після весілля Петро запропонував з’їхати з квартири, яку дали Галі, як молодому спеціалісту. – Будинок бабусин пустує, в ньому будемо жити, там просторіше.
Галя вже полюбила цей невеликий будиночок, який зустрів її розкритими блакитними віконницями. – Меблі залишаємо, нові купимо, – запропонував Петро.
– Стіл письмовий треба з собою взяти.
– А навіщо він тобі стіл, тільки місце захаращувати.
– Та потрібен мені, працюю я за ним.
– А працювати, Галю, треба на роботі, – Петро обійняв дружину, – а вдома чоловіка треба любити.
– Та ж люблю тебе, Петре, люблю. А вдома все ж часом до педради підготуватися треба, книжки які почитати, – ну як без стола, зручний він.
Стіл вони так і не взяли. Петро командував, куди і що поставити, позбувшись від старих бабусиної меблів.
Через рік у них з’явилася Світланка, і, здавалося, щастя оселилося в будинку назавжди. Ще через рік Галя вийшла на роботу. – А навіщо тобі працювати? – дивувався Петро. – Я працюю, в домі все є, сиди, кашу та борщі вари.
– Петре, але ж я здобула професію, це моя робота і вона мені подобається, – Галя немов виправдовувалася.
– Ну не знаю, живеш зі мною, як за кам’яною стіною, інша б дякую сказала…
– Я не інша, – Галі стало прикро, – і я людина вдячна, але на роботу я вийду.
У школі Галю чекали. Вчителі оточили, розпитуючи про доньку, учні ще здалеку гукали: «Добрий день, Галино Олександрівно».
Зате вдома Петро невдоволено питав: – Ти ж до обіду повинна, чого до вечора стирчала?
– Та ж до заходу готуємося. Не бурчи, я ж все встигаю, вечерю приготувала, все випрала, дитину від Ганни Семенівни забираю… Тут ще ось яка справа, у хресної моєї в неділю ювілей, нас запрошують, давай з’їздимо.
– У неділю не можу, калим у мене.
– Ну, я тоді зі Світланою з’їжджу, подарунок від нас куплю.
– А навіщо? Чого ти там не бачила? Краще вдома побудь, відпочинь.
– Та ось я і хочу відпочити, – Галя відчула, як починає сіпатися повіка, чого раніше не помічала. – Це ж моя хрещена, вона у нас на весіллі була, подарунки нам дарує, я хочу з’їздити, до міста сто кілометрів всього.
– Ну як знаєш, якщо тобі начхати на чоловіка, який працює, для сім’ї намагається, тоді їдь.
У Галі з’явилося почуття провини; і справді, Петро чоловік господарський, міські подружки заздрять, що так вдало Галка заміж вийшла. Та ще де, – в селі. Галя зітхнула і нікуди не поїхала.
– Петре, мене в місто на обласний семінар відправляють, два дня буде проходити. Світланку до мами відведу, ти ж на роботі.
– Більше відправити нікого? Чому тебе?
– Директор і завуч так вирішили, – Галя розгубилася від питання, настільки їй здавався цей семінар буденною справою.
– А що тобі це дасть? Розумнішою станеш? – Петро був роздратований. – Я взагалі не розумію, чого тобі треба. Дім – повна чаша, я на лісозаготівлі працюю, щоб кохана дружина ні в чому не потребувала. – Він підійшов до шафи і відчинив навстіж, – все є, інші тільки заздрити можуть.
Галя дивилася на нього і немов натикалася на кам’яну стіну, яку неможливо подолати. – Петя, я працювати хочу, і семінар цей мені потрібен.
– Мама занедужала, з Свєткою не зможе посидіти, а я на роботі, так що дитину ні з ким залишити.
Галя відразу якось знітилася, мовчки прибирала зі столу, а на інший день відмовилася їхати. Добротний будинок, під дахом якого вона сподівалася бути щасливою, здався кам’яним мішком, здавалося, неможливо нікуди вибратися, трохи пізніше прийти з роботи. Стало здаватися, що стіни здавлюють з усіх боків, і хотілося простору. А в чому він виражався цей простір, вона і сама поки не могла зрозуміти.
– Галино Олександрівно, на останньому дзвонику все педагоги виступають, ми вас теж записали.
– На репетиції доведеться залишатися.
– Лише два рази.
Галя кивнула, а сама зі страхом подумала, що скаже чоловік. У дворі гула бензопила, Петро з батьком розпилював важкі колоди. Вона швидко приготувала вечерю, все пориваючись сказати про завтрашню репетицію, але так і не зважилася.
Після уроків забрала Світланку з садка і пішла в школу. Дівчинка сиділа тихо, захопившись різнокольоровими кубиками.
Додому Галя йшла задоволена, ведучи доньку за руку. Повітря було насичене весною, молода трава стелилася махровим килимом. Мала відбутися важка розмова з чоловіком, але на серці чомусь було легко.
– Загалом, так, – Петро дивився на дружину, як на школярку, – або ти звільняєшся, або я тебе сам звільню.
– Так, Петре, мені може і доведеться звільнитися з цієї школи, але перше я з тобою розлучуся. – До речі, котлети в холодильнику, я ще вранці приготувала, даремно ти в холодильник не заглянув.
– Ти жартуєш чи що?
– Та вже які жарти, нажилася я за «кам’яною стіною», пора вибиратися звідси.
До кінця навчального року Галі довелося пожити у своєї самотньої колеги. А потім вона поїхала в районний центр, звільнившись зі школи. Директор дала їй гарну рекомендацію і молоду вчительку взяли на нове місце роботи за фахом. Вона була рада і новому місцю, і тимчасовій кімнаті, яку виділила адміністрація району. І з надією дивилася на споруджуваний двоквартирний будинок, в якому обіцяли виділити квартиру. «І ніякої кам’яної стіни», – думала вона, зітхнувши вільно.
Автор: Tetyana Viktorova.
Фото ілюстративне.
