Прямо біля виходу із метро, біля букви ′′ М “, жінка продавала цуценят. На картоні написала породу і вартість. І що ′′ віддасть в добрі руки “.
Раніше, коли ще не було «олх», саме так і торгували.
Забігла у метро і побачила три гарненькі мордочки, які стирчали з кошика.
Через чотири години я поверталася додому, виходила з метро, і побачила ту ж саму жінку, але вже з одним цуциком. Судячи з цього, двох їй вже вдалося продати.
Я підійшла подивитися, хоч і не збиралася купувати цуценя.
Біля жінки стояв хлопчик на вигляд йому було десь 12 років, в руках він тримав зім’яті купюри. А поряд стояв чоловік в чорних окулярах, в куртці, з дорогим годинником на зап’ясті. Він поспішав.
— Я заплачу більше, ніж він,— сказав чоловік власниці цуценяти, кивнувши на хлопчика.— Вдвічі. Мені для дитини треба. Бо я забув подарунок…
Я зрозуміла, що вони обоє претендують на собаку, і з більшою вірогідністю цуценя дістанеться чоловікові.
Хлопчик запхав руку до кишені, вигріб із неї все, що було, а там була ціла купа всіляких дрібниць:
— Я розбив свою копілку. Це все, що в мене є. Батьки дозволили, тільки за умови, що грошей на придбання цуценяти не проситиму, бо їх у них і немає. Я, навіть, у друзів взяв у борг. Це все, що в мене є…
Жінка-продавець подивилася на чоловіка в окулярах і сказала:
— Пробачте, але я подарую цуценя хлопчику. Мені важливо, щоб воно потрапило в добрі руки. Я бачу, що хлопчик буде дуже його любити. Він готовий усе за нього віддати сьогодні…
І простягнула цуценя хлопчику, який не тямився від щастя. Він схопив його, так ніжно, трепетно, ніби боявся йому, якось нашкодити, а цуценя тремтіло, мабуть, від страху або від хвилювання. Щастя також іноді стресове буває.
— Ой, і гроші, гроші! — хлопчик заметушився, намагаючись віддати жінці обіцяні кошти, тримаючи однією рукою нового друга, а іншою дістаючи гроші з кишені.
— Не потрібно нічого, купиш все необхідне для собаки, хорошу їжу, повідок…
— Ой, а як це? Що справді?— хлопчик майже заплакав. Він заховав цуценя собі за пазуху куртки, щоб зігріти, і стало очевидно, що вони навіть трохи схожі.
— Я не візьму нічого. Бережіть одне одного,— посміхнулася жінка і помахала їм на прощання.
— Ой, як чудово, що ви не взяли грошей з хлопчика,— сказала я, побачивши усю цю ситуацію.
— А я їх взагалі ні в кого не брала,— відповіла жінка.— Я навмисне написала ціну, щоб подивитися, чи готова людина взагалі витрачати гроші на собаку, чи є в неї фінансова можливість його утримувати. Я їду з цього міста назавжди, і не хочу, щоб цуценята мого улюбленого собаки залишалися на вулиці через недобросовісних господарів, які пізно розуміють, що не готові годувати ще один рот. Я роздала цуценят тим, хто їх не зрадить.
— Вау, як хитро і мудро. Ви просто як… бабуся, що розповідає про власних онуків.
— Так. Я так люблю свого собаку, ми з ним разом уже 14 роки. Це моя дитина, мій найкращий друг, мій лікар, мій вчитель, мій співрозмовник, моє вірне і віддане створіння в житті.
— Ого! 14 років! Вибачте, а скільки взагалі живуть собаки?— Я зрозуміла, що задала недоречне питання.
— Ну, мій собака старий, так. За людськими мірками йому десь під 100 років.
— І ще зміг мати цуцунят?— Я була вражена.
— Ні, ̶ посміхнулася жінка. — Не зміг, у мене хлопчик. Але він ще на старості літ нічого так. Ну ви зрозуміли в якому сенсі. Я не вгледіла і он мусила внучат кудись прилаштувати. Хлопці, вони такі, у них немає віку в цьому плані…
Ми з жінкою подивилися одна на одну і з розумінням посміхнулися.
Я згадала цю милу давню історію, коли дізналася, що вчора був День собаки.
Круто! Не знали про таке свято?
Може це не свято, а просто день.
Але, з іншого боку, коли у тебе є любляче створіннячко і тобі є кого любити, хіба ж це не свято?
Автор: Olʹha Sаvеlʹyeva.
Фото ілюстративне.
