– Давай, моя хороша, ще трохи. Раз. Два. – Дівчина з ногою в гіпсі, що висила на витяжці, спостерігала, як над молодою жінкою, сусідкою по палаті, воркувала інша жінка років біль 60. Згинаючи та розгинаючи ноги сусідки, жінка старанно допомагала їй робити спеціальну зарядку.
– Не хочу. Не хочу нічого без нього. Без нього мені нічого не треба. – тихим стомленим голосом шепотіла молода.
– Треба дитинко, треба. І жити треба, і ходити треба, а для цього треба старатись. – Зітхнувши, відповідала літня пані і продовжувала по черзі згинати і розгинати молоді ноги. – Ну ось, розумниця. На сьогодні закінчили. Скоро вечеря буде, ти обов’язково все з’їж, тобі сили потрібні. – Наставляла, закінчивши із зарядкою, літня пані. Молода панянка відвернулася до вікна, нічого не відповівши. – А я завтра прийду. Вареники з картоплею принесу, з цибулькою смаженою, пам’ятаєш, як готували разом. – Літня пані, прощаючись, погладила молоду по руці. – Будь ласка, не давайте їй нудьгувати. – звернулася пошепки літня пані до дівчини з перев’язаною ногою. Та, охоче кивнула. Їй і самій було нудно, хоч і лежала в стаціонарі перший день.
– Мама твоя? Дбайлива. – звернулася до сусідки дівчина, коли літня жінка пішла.
– Більше, ніж мама. – Тихо відповіла молода не обертаючись, і сльози з її очей закапали на пожовкле простирадло. Молоду жінку звати Аліна, і ще зовсім недавно вона була щаслива, а тепер…
– Мамо, познайомся, це моя Аліна. – Усміхнений Костя увійшов на кухню.
Не можна сказати, що для Ірини Юріївни знайомство з «моєю Аліною» стало несподіванкою. Синові вже двадцять, рано чи пізно це мало статися. До того ж останнім часом Костя почав частіше і довше затримуватися вечорами, а одного разу відкрито сказав, що закохався і, що це назавжди, і незабаром він познайомить їх.
Іноді, дивлячись на сина, Ірина Юріївна іноді думала, як у сім’ї маститого професора – її покійного чоловіка, і музейного працівника – її самої, міг зрости такий гульвіса. Можливо, тому що Костя був, як то кажуть, пізньою дитиною. Ірина Юріївна народила, коли їй було вже ближче до сорока. Чоловік-професор – Ілля Сергійович, був старший за неї майже на п’ятнадцять років і, коли вони одружилися, наполягав на тому, що маленька дитина може стати на заваді, адже йому, професору, для роботи потрібна тиша, спокій і чіткий розпорядок. Ірина Юріївна безмежно любила чоловіка, захоплювалася його талантом та погоджувалася з його правилами.
Так минуло десять років, а коли чоловік вирішив, що готовий до спадкоємця, і спадкоємець таки потрібен, Ірина Юріївна довго не могла потішити чоловіка радісною звісткою. Коли ж нарешті це сталося, то майбутні батьки були надзвичайно раді.
Ілля Сергійович, був особливо радий, що народився син, планував, що син піде його стопами. У два роки Ілля Сергійович посадив сина за шахівницю і з дитинства намагався прищепити йому любов до точних наук. Але Костик ріс дуже рухливим і непосидючим хлопчиком, футбол був для нього цікавіший за книжки, “лови” важливіші за розв’язуванням прикладів.
Ірина Юріївна була б однаково рада і синові і дочці, материнська любов тепер виплескувалася на дитину безмежно. Вона теж, звісно, привчала сина до образотворчого мистецтва, але для неї було очевидно, що скільки б вона не сиділа з сином за уроками, щоденник Кості, незмінно, ряснів трійками та зауваженнями за поведінку.
Ні, він не був нерозумним хлопчиком, рухливий, бешкетник, неуважний, але не розумний. Та й шкільні витівки він чинив не зі зла, всі казали, що хлопчик добрий і чуйний. Ілля Сергійович докірливо хитав головою, дивлячись на сина, а Ірина Юріївна любила його будь-ким.
Кості було дванадцять, коли батька не стало, встигнувши забезпечити сім’ю трикімнатною квартирою та відкладеними грошима. Ірина Юріївна не намагалася більше влаштувати особисте життя, повністю присвятивши себе синові та улюбленій роботі.
До випускного класу Костя, начебто, взявся за розум, вирівнявся в навчанні і таки вступив до університету, що дуже втішило Ірину Юріївну.
Цілий рік Костя старанно навчався, і вона вже подумки малювала картини чудового майбутнього розсудливого сина: диплом, успішна кар’єра, можливо, навіть обмін досвідом закордоном або закордонні відрядження.
Потім дружину вибере таку ж успішну, Ірина Юріївна навіть уявляла собі, як вона виглядатиме: акуратна зачіска, строга блуза, каблучки. Можливо, вона гратиме на піаніно або знатиме три мови, або те й інше. А там онуки підуть. Ірина Юріївна допомагатиме невістці з їх вихованням, спільно прищеплюючи любов до прекрасного.
Але на другому курсі Костя знову здав в навчанні, і, як ми пам’ятаємо, став частіше і довше затримуватися вечорами, зізнавшись, що закохався.
Ірина Юріївна сподівалася хоча б, що це однокурсниця Костика, але він якось проговорився, що Аліна навчається у ПТУ. Око у Ірини Юріївни тоді трохи сіпнулося, але вона впоралася з емоціями, зараз же, побачивши Аліну на власні очі, Ірина Юріївна вже не могла контролювати цей процес.
Поруч із Костею стояла худенька дівчина, в аж надто короткій спідниці, смугастому гольфі і в майці із зображенням якоїсь мультяшної мордочки. Замість намальованої в уяві Ірини Юріївни акуратної зачіски обраниці сина, у Аліни стирчали неслухняні кучері рожевого та фіолетового кольорів, а в носі та на брові блищали сережки.
– Вітання. – привіталася дівчина та посміхнулася.
– Добрий вечір, Аліно. Приємно познайомитись. – Ірина Юріївна постаралася приховати подив, і навіть більше, згадавши, що вона завжди була гостинною господинею. – Сідайте, вечеря якраз готова.
– Мам, ми з Аліною житимемо у нас. – Наминаючи котлету, сповістив Костя.
– У нас? – не змогла стриматись Ірина Юріївна.
– У мене вдома буде важко, Костя сказав, що ми можемо жити у вас. – Аліна, ніби нічого не сталося, знизала плечима. У поїданні котлет вона не відставала від коханого.
– А чому важко вдома, можна дізнатися? – Ірина Юріївна спробувала розібратися в ситуації та суворо подивилася на Аліну.
– Мама поїхала в невідомому напрямку з новим коханням, а брат любить застілля влаштовувати, почав дружків додому водити. – Аліна скривилася, згадуючи про обстановку в сім’ї.
– Ма, там, справді, все погано. – підтвердив Костя. Ірина Юріївна дивилася на цю парочку і думала: так само в дитинстві Костя приносив додому безпритульних цуценят і кошенят, яких вони мили, годували та прилаштовували по знайомих, бо Ілля Сергійович мав непереносимість шерсті.
– Дякую. А можна, я в душ? – Відсунувши від себе тарілку, спитала Аліна.
– Ходімо, покажу, що і як. – зголосився допомогти Костя. Молодь пішла, а Ірина Юріївна почала збирати тарілки зі столу, намагаючись уявити, як вони тепер житимуть.
– Не сподобалася? – Голос Кості відірвав її від роздумів.
– Якщо тобі цікава моя думка, то я взагалі не розумію, що тебе може пов’язувати з цією панночкою. – Ірина Юріївна допитливо подивилася на сина.
– Та годі, ма, Аліна гарна, ось побачиш. Ну не пощастило їй по життю, батька ніколи не було, мама без кінця своє власне життя влаштовувала, до дітей не було їй діла. Не всім так пощастило з батьками. – Костя обійняв матір.
– Хитрун. – Ірина Юріївна посміхнулася, син знав, чим її підкупити. – Гаразд, поживемо, побачимо. – змирилася вона.
– Нудна у тебе мама. – Того ж вечора, лягаючи спати, поділилася своєю думкою Аліна.
– Упевнений, ви порозумієтеся. – заспокоїв її Костя.
Але його прогноз, на жаль, не справдився. Ні, Ірина Юріївна не «гнобила», як висловлювалася Аліна, обраницю сина. Просто, коли Ірина Юріївна вперше побачила, як Аліна чистить картоплю, зрізуючи ножем товсті шматки, вона вирішила підказати «невістці», подумавши, що дівчинку, за такої матері, ніхто не привчав до господарства.
– Краще овочечисткою. Подивися, як багато картоплі ти зрізаєш ножем. – сказала Ірина Юріївна, дістаючи з скриньки потрібний інструмент.
– Вам що, картоплі шкода? – буркнула Аліна.
– Може, й шкода. – спалахнула, не чекаючи сама від себе, Ірина Юріївна. – Ви своїх грошей ще не заробляєте. – нагадала вона.
– Зароблю, віддам. – відповіла Аліна, ображено, але не підвищуючи голосу. Картопля і ніж залишилися лежати на столі, а вона зачинилася в кімнаті і навіть на вечерю не вийшла разом із Костею, сказала, що зле почувається. Кості вона скаржитися не стала.
Наступного разу, Ірина Юріївна, сплеснула руками, коли побачила, що Аліна миє підлогу Костиною новою футболкою.
– Аліно, є ж спеціальна ганчірка.
– Вона погано віджимається, а це бавовна, одразу ясно, що краще буде. До того ж футболка була дуже “нудна”, а так вона приносить свою користь. – радісно пояснила Аліна.
– Але це була нова футболка. – не здавалася Ірина Юріївна.
– Нудна, і зовсім не личила Кості. – Не здавалася і Аліна.
І так було у всьому. Коли Аліна намагалася готувати, котлети чи макарони обов’язково пригоряли, суп ставав схожим на кашу, каша, своєю чергою, нагадувала пудинг, застигаючи в каструлі. Кілька разів Аліна випрала свої чорні футболки з білими блузками Ірини Юріївни. У ванній кімнаті після неї незмінно залишалися калюжі води, і злив був забитий рожевим і фіолетовим волоссям. Коли Ірина Юріївна намагалася допомогти чи дати Аліні пораду, то натикалася на голки, які як їжак, випускала «невістка».
– Вам аби причепитися! – випалила якось Аліна.
– Але я не чіпляюся, я хочу допомогти. – Пояснила Ірина Юріївна.
– Допоможіть тим, що дайте нам спокій! – відповіла Аліна і знову зачинилася в кімнаті.
При цьому ні одна, ні інша не намагалися поговорити з Костею. Аліна думала: якщо їй не пощастило з рідною матір’ю, то вже про те, щоб пощастило зі «свекрухою», можна було і не мріяти. Правильно вона чула, що свекрухи вічно незадоволені невістками, бо думають, що краще за них ніхто не подбає про сина.
Нічого, вона ще покаже, на що здатна. Головне, Костя її кохає. А Ірина Юріївна бачила, що Костя справді любить Аліну, як спалахують його очі, коли він дивиться на кохану, і з сумом думала: «що ж, це його вибір, аби він був щасливий. Може, варто розміняти квартиру? Напевно, правильно кажуть: двом господаркам на одній кухні не вжитися».
Самій Ірині Юріївні не подобалося в Аліні все: від манери одягатися, до манери огризатися. Але за спільними вечерями обидві жінки зберігали награну ввічливість, тому Костя нічого не помічав, і був радий, що все складається гладко.
Якось Ірина Юріївна, тільки-но переступивши поріг, відчула запах горілого, а з кухні тягнувся, буквально, стовп диму.
– Аліно, що це таке! – Ірина Юріївна забігла на кухню, на новій сковороді диміло вугілля, складно було зрозуміти, що це було спочатку. – Скільки ж можна! – обурювалася Ірина Юріївна, відчиняючи вікно та розмахуючи рушником. Ну все, цього разу вона мовчати не буде, спершу серйозно поговорить з Аліною, а потім із сином, вирішила Ірина Юріївна.
– Аліно! – Ірина Юріївна буквально увірвалася до кімнати молодих.
– Вітання. – обізвалась у своїй манері Аліна, не відриваючись від блокнота, над яким захоплено схилилася.
– Аліно, ну що ти за господиня! Краще б, взагалі, нічого не готувала, адже ти так і квартиру спалиш! – Почала голосити Ірина Юріївна.
– Ой! – Аліна, тільки зараз згадала про сковороду і чкурнула на кухню. Блокнот залишився лежати на столі. Ірина Юріївна мимоволі зазирнула в нього: малюнок олівцем виглядав майже ідеально, Ірина Юріївна відразу оцінила це професійним поглядом. Вона погортала блокнот, і побачила в ньому чудові малюнки та чудові портрети, у тому числі свій власний, але найбільше аркушів займали зображення Костика. Ірина Юріївна схвально похитала головою та пішла на кухню.
Аліна, шморгаючи носом, терла зіпсовану сковорідку.
– Вибачте. – буркнула вона.
– Де ти вчилася малювати? – запитала у відповідь Ірина Юріївна.
– Ніде. Просто малюю і все. Матері не до того було, щоб мене на гуртки водити. – знизала плечима Аліна. – І не до того, щоб вчити мене готувати. Вибачте, за сковорідку. – Ще раз вибачилася Аліна і розплакалася.
– Вміння готувати – справа часу, як і сковорідка. Кинь її, давай краще чай пити. – запропонувала Ірина Юріївна, Аліна покосилася на неї спідлоба, але, побачивши, що жінка посміхається тепло та щиро, розтанула.
А потім вони довго пили чай та розмовляли. Аліна розповіла про нелегке життя в сім’ї, про те, як зустріла Костю, і він став для неї світлим промінцем у темряві життя. Ірина Юріївна, співчуваюче, а потім, усміхаючись, хитала головою. Аліна поділилася і мріями, що вони з Костею хочуть багато подорожувати, можливо навіть купити будинок на колесах і подорожувати всією сім’єю, адже вони, неодмінно, матимуть двох дітей. Аліна розповідала про плани на життя з такою ніжністю та захопленням, що Ірина Юріївна подумала: та ну їх, цю акуратну зачіску, і строгу блузку, і вищу освіту, головне, щоб дружина її сина любила його, а це смішне дівчисько любить. Ірина Юріївна у свою чергу розповіла, що знайома з багатьма художниками та організаторами виставок, можливо, роботи Аліни когось зацікавлять.
– Було б чудово. – зраділа дівчина.
– Ну, а тепер давай разом приготуємо вечерю? Вареники з картоплею та смаженою цибулькою. – Запропонувала Ірина Юріївна. Аліна кивнула, посміхнувшись.
З того часу стосунки між Аліною та Іриною Юріївною стали зовсім іншими. Аліна тепер не соромилася звертатися за порадами, а самі поради Ірини Юріївни її більше не лякали, вона не сприймала їх як критику. Сама ж Ірина Юріївна ставилася тепер до Аліни з особливою майже материнською турботою. До того ж, Аліна та Костя розписалися, запросивши на своє скромне свято лише Ірину Юріївну.
Того ранку, Аліна похвалилася Ірині Юріївні, що Кості друг позичив мотоцикл, і вони поїдуть за місто. Костя отримав права категорії А та В, але ні машини, ні мотоцикла у нього не було, а, відповідно, і добротного досвіду.
– Не думаю, що це гарна ідея. – насупилась Ірина Юріївна.
– Та що ви, буде чудово! – Аліна була в передчутті майбутньої поїздки.
– Ма, не панікуй, все буде добре. – підтакував їй Костя. Ірина Юріївна знала, що відчайдушного сина не зупинити.
Молодь поїхала, а Ірина Юріївна не знаходила собі місця, хвилювалась. І, як виявилося, не дарма. Костю вона більше не бачила. Аліна потрапила до лікарні, тяжка, але надія на те, що Аліна ходитиме, була. Ні мати, ні брат, жодного разу не відвідали її в лікарні. А ось Ірина Юріївна добилася дозволу приходити щодня. І незважаючи на те, що їй самій було важко, усвідомити втрату сина, вона не давала остаточно впасти духом Аліні. Вона щодня приходила, приносила їжу, розмовляла, допомагала робити зарядку. Коли Аліну виписали, Ірина Юріївна забрала її додому. І продовжувала наполегливо ставити на ноги.
– Непогано, непогано. Тут відчувається неповторний стиль. Думаю, з цього може щось вийде. — Через рік Аліна сиділа в кабінеті одного з організаторів художніх виставок, який зараз уважно вивчав її роботи і задумливо кивав головою. – Мені треба якийсь час, подумати, як ми можемо викладати це. Дайте мені кілька тижнів. – Зрештою, виніс він свій вердикт. Аліна кивнула, посміхнувшись, піднялася, спираючись на тростину і, накульгуючи, вийшла з кабінету.
– Як минуло? – У коридорі на неї чекала схвильована Ірина Юріївна.
– Начебто сподобалося. – Склавши пальці хрестиком, відповіла Аліна.
Вони так і продовжили жити разом, хоч Аліна поривалася з’їхати, коли почала знову ходити.
– Сина не повернеш, але ти мені давно стала дочкою. – сказала тоді Ірина Юріївна. Аліна обійняла її, розплакалася і залишилася, адже й їй, колись незадоволена всім свекруха, замінила рідну матір.
