fbpx
Дозвілля
Батьки привезли Іванка в село до бабусі з дідусем. І залишили. На цілих три тижні. Дитячий садок хлопчик закінчив. Навчання у школі починалося лише з 1 вересня, а відпустка у батьків тільки через три тижні. Цілих три тижні Іванкові треба було провести в селі: без батьків, без друзів, і, головне, без інтернету

Ні, бабусю і діда він любив, із задоволенням приїжджав з батьками до них в гості, зрідка — на вихідних, але три тижні здавалися таким величезним відрізком часу, що Іванко розгубився і як неприкаяний ходив по подвір’ю, у пошуках цікавого заняття.

Баба Аня, зранку залишивши на столі гору млинців, відправлялася на город, щось садити. Іванкові там було нецікаво: ягід чи огірків ще не було, а що треба виривати, а що залишати — було незрозуміло.

Навіть погодувати курей у хлопця не вийшло. Коли він зайшов до курника, щоб насипати в годівницю зерна, яке йому дала баба Аня, на нього напав Петя (так дідусь називав півня). Петя ні з того, ні з сього розпушив крила, розвів їх в боки і, пригнувши голову, побіг прямо на Іванка. Він мав досить розлючений вигляд, тому хлопчина, якщо чесно, сильно злякався, кинув миску і вискочив мигцем із курника, ледве встиг прикрити за собою хвіртку.

Більше баба Аня не просила його «погодувати курей», так він би і сам не наважився. За межі їхнього подвір’я виходити було категорично заборонено, будинок на околиці, відразу за городом — ліс, а там…

Та й що ж йому там робити на вулиці? За чотири дні, за які Іванко встиг втомитися, тиняючись по подвір’ю або гойдаючись на скрипучій гойдалці, вулицею тільки один раз промчали на великах два хлопчаки, набагато старші, за нього. І все. Тиша.

Єдина розвага — це шашки. Дід, який йшов на роботу зранку і повертався ввечері, після вечері діставав свою дошку, і вони з ним грали то просто в шашки, то в піддавки, а іноді і в «дамки».

Одного дня вранці, натріскавшись пиріжків з молоком, Іванко вирішив дослідити найвіддаленішу частину городу, де виднілися зарості малини.

Хоча заростями це було назвати складно — два прямих ряди були розділені дротяною обв’язкою, а зверху майже з’єднувалися, утворюючи зелений коридор, яким можна було спокійно пройти. Обдумовуючи, чи не влаштувати б йому тут затишний курінь, хлопець мало не наступив на їжачка. Той притулився до куща малини і, здавалося, з цікавістю розглядав Іванка своїми чорними, немов намистини очима.

— Ой, їжаче, ти звідки тут? Ти, напевно, голодний? А, може, ти загубився?

Їжачок смішно пофиркував, але з місця не зрушив. Коли Іванко простягнув до нього руку, він не згорнувся калачиком, голки не виставив, а навіть понюхав простягнуті пальці і… чхнув.

— Друже, я зараз тобі молочка принесу і дуже смачного пиріжка, стій тут, не тікай нікуди.

Іванко побіг до хати. Там біля печі, де була лежанка кота Тимофія, завжди стояло блюдце з молоком. Пив його Тимофій, чи не пив, хлопець навіть не бачив. Тимофій щоночі швендяв десь по вулиці, а потім цілий день спав, простягнувшись на своїй лежанці.

Блюдце стояло на місці, повне свіжого молока. Схопивши пиріжок зі столу і заховавши його в кишеню шортів, Іванко взяв блюдце і обережно, щоб не розлити молоко, поніс його в малинник— їжачкові.

Їжачок сидів там, так ніби спав, але коли почув, що йде Іванко підняв мордочку і почав водити носиком. Хлопчик поклав перед ним блюдце.

— Ось, це тобі пий, смачне, свіже.

Їжачок зробив пару кроків до блюдця, поводив своїм чорним носиком і раптом, розвернувшись, почимчикував у гущавину заростей малини, до паркану. Іванко поліз за ним.

— Друже, ти куди? У мене ще пиріжок є!

Але їжачок, прошмигнув під парканом і побіг стежкою до лісу. Іванко, не замислюючись про наслідки, переліз через паркан і побіг наздоганяти тваринку.

Їжакові, мабуть, не зовсім сподобалося, що його переслідують і він забіг у траву.

Трава була висока і густа, щоб побачити їжачка, Іванкові доводилося розсовувати її руками. А потім він його взагалі загубив. Тваринка таки кудись зникла, сховалася, втекла.

Хлопчик, ще трохи його пошукав, і раптом зрозумів, що не знає, як і куди йому повертатися. Навколо висока трава, дерева, ніяких стежок, і залишився тільки слабкий слід зім’ятої трави, там де він йшов.

Довелося йти прямо туди, звідки, як йому здавалося, він прибіг. Іванко йшов і йшов, але ні стежки, ні бабусиного будинку він так і не побачив.

Нарешті він вийшов на якусь галявину. Сил вже зовсім не залишилося. Дуже хотілося пити і їсти. Відразу згадалися смачненькі бабусині котлетки і пюре, холодний компотик.

На галявинці стояв величезний пень, а всередині, як в глибокій чашці була вода. Іванко, недовго думаючи, напився води, а потім дістав з кишені шортів пиріжок, про який уже й сам забув, поки пролазив крізь чагарники. І заплакав.

Плакав довго і думав, як же ж йому дістанеться, за те, що вийшов з двору без дозволу, що дід і бабуся зараз не знають де він і що з ним і, взагалі, просто від жалю до себе…

Починало темніти і хлопчик, зрозумівши, що сьогодні йому додому вже ніяк не потрапити, вирішив більше не рухатися з місця. Між двома товстими кореневищами була улоговинка, яку Іванко застелив березовими гілками, зверху прикрився ними ж, щоб менше комарі кусали і знову заплакав. Втомлений, голодний і наляканий він заснув.

Прокинувшись від сонячних променів, Іванко побачив, що поруч лежить собака. Притулившись до хлопчика, він зігрівав його всю ніч. Поруч бігали і гралися двоє цуценят.

Собака, побачивши, що малий прокинувся, встав, гаркнув на цуценят, глянув на Іванка, ніби кажучи: «Ходи за мною», пошкандибала із галявини, цуценята пострибали за нею, а хлопець пішов слідом.

Зовсім скоро вони вийшли на околицю лісу, за яким зеленіло чимось засаджене поле. Іванко побачив групу людей, які йшли їм на зустріч.

— Діду! — що є сили заволав хлопчик, тому що першим побачив саме його. І побіг щодуху до старого.

Дід і собі біг по полю, розкинувши руки і кричав:

— Іванку! Сонечко моє! Знайшовся! Знайшовся! Іванко знайшовся!!!

Піднявши онука на руки, дід міцно притиснув його до себе:

— Живий, слава Богу, живий!

— Це мене собака врятував і вивів до вас, бо я заблукав.

Дід озирнувся і на краю поля побачив вовчицю з двома вовченятами, які стояли в траві виблискуючи жовтими очима.

— Спасибі тобі, рідна, — сказав старий і непомітно для онука, змахував сльози руками.

Фото ілюстративне.