Історія з дитинства. Я почув її від бабусі Ганни на одній з дорослих посиденьок, ховаючись під столом. Працюючи медсестрою, бабця пережила блокаду міста.
Бабуся згадувала, як одного разу під час тривалого обстрілу куховарка в бомбосховищі варила на пальнику суп. З того, що могли зібрати: хто картоплину дав, хто цибулину, хто жменьку крупи з двоєнних запасів.
Коли було майже готове, вона зняла кришку, скуштувала, підсолила, повернула кришку на місце: “Ще п’ять хвилиночок і готово!”
Виснажені люди стали в чергу за юшкою.
Однак пообідати тим супом не склалося. Виявилося, що в нього потрапило господарське мило: куховарка не помітила, як воно прилипло до кришки, коли поклала її на стіл. Їжа було зіпсована. Куховарка розплакалася. Але ніхто не заїкнувся, не дорікнув, не глипнув докірливо. За непростих обставин люди не втрачали людяності.
Я часто згадую цю історію, бо вона нагадує мені: що б не трапилося в житті, не можна втрачати людяності.
Історія з книги Ельчина Сафарлі “Чекай вдома, коли повернуся”.
