– Ярино, та хто ти така, щоб мені вказувати з ким і як жити? Я тебе не кохаю і крапка, – сказав того дня Антон, а після зачинив за собою двері.
Моє ім’я Ярина, мені 36 років, і я – жінка, яку залишили через те, що чоловік не зміг пройти повз молодшу дівчину. П’ятнадцять років шлюбу з Антоном розлетілися в друзки, коли він сказав, що йде до “нового життя”. Я думала, що вже пережила найгірше – його відхід, смуток, самотність у нашій пустій квартирі. Але справжня драма тільки починалася.
Моя історія не унікальна, на жаль. У нашому суспільстві досить часто можна почути, як чоловік покидає дружину через іншу. Можливо, ви зараз читаєте ці рядки, співчуваючи мені чи обурюючись через Антона. Але я хочу поділитися своїм досвідом, щоб зрозуміти – чи правильно я чиню тепер?
Усе почалося рік тому, коли я вперше побачила її – Олену, нову “зірку” в житті Антона. Вона виглядала як типова інста-модель: доглянута, завжди усміхнена, молодша за мене років на десять. Антон не приховував, що саме вона стала причиною нашого розлучення. Та найгірше було те, що вже за місяць після відходу він з гордістю заявив, що Олена чекає дитину. Усе, що я могла, – це спостерігати за цією “казкою” з боку, зціпивши зуби і намагаючись не показати, як сильно це мене дратує.
Але справжній поворот настав кілька тижнів тому, коли я випадково зустрілася зі своєю колишньою свекрухою, пані Галиною. Це була зустріч, якої я не очікувала, але вона відкрила мені очі на життя Антона після нашого розриву.
– Ярино, це дивина, – казала вона, притримуючи пакет із продуктами, який ледве могла нести. – Він тепер ніби чужий. Олена його покинула. Вона навіть відмовилася від дитини. Антон залишився сам із маленькою дівчинкою на руках!
Моя перша реакція була змішаною. Чи можна відчувати одночасно жаль і тихе задоволення? Я знала, що Олена – це була авантюра, яку Антон не прорахував до кінця. Але тепер усе звалилося на його плечі.
– Як він справляється? – запитала я.
– Ледве, – відповіла пані Галина. – Він втратив роботу, постійно бігає між дитиною і тимчасовими підробітками. Я допомагаю, як можу, але сил у мене теж небагато. Ти знаєш, я завжди думала, що він схаменеться і повернеться до тебе. Але тепер… усе інакше.
Я повернулася додому, але ця розмова не виходила з голови. Що я мала робити? І чи взагалі мала право втручатися? Адже це його вибір – і його проблеми. Але щось у мені не давало спокою. Може, це була стара любов, а може, просто людська емпатія. Я вирішила, що повинна побачити все сама.
Наступного дня я купила продукти, підгузки, кілька іграшок і поїхала до Антона. Коли він відчинив двері, я побачила його втомлене, заросле обличчя. На руках він тримав маленьку дівчинку, яка плакала. Це була Аня – його новонароджена донька. Вона відразу заспокоїлася, коли я взяла її на руки.
– Що ти тут робиш? – нарешті запитав Антон.
– Прийшла на допомогу, – відповіла я, не дивлячись йому в очі. – Я не прийшла сперечатися. Просто подумала, що тобі знадобиться підтримка.
Ми довго говорили того вечора. Я дізналася, що Олена зникла раптово – просто залишила дівчинку і більше не з’являлася. Антон сам оформлював документи, щоб стати її єдиним опікуном. Його життя перетворилося на нескінченний марафон із годуванням, пранням і пошуком роботи. Було зрозуміло, що він любить Аню понад усе, але ця любов виснажувала його до межі.
Я повернулася додому з важким серцем. У мене було стільки питань до самої себе. Чи можу я просто відвернутися, знаючи, як він переживає? Чи правильно буде допомагати йому, після того як він зі мною вчинив? А ще – як я взагалі буду почуватися, якщо прив’яжуся до дитини, яка, можливо, ніколи не стане моєю?
Я вирішила діяти, не думаючи про наслідки. Наступні тижні я проводила більшість часу з Антоном і Анею. Ми розділили обов’язки, і мені здалося, що все трохи стало легше. Але найбільшим сюрпризом стало те, як швидко я полюбила цю дівчинку. Її усмішка стала для мене справжньою втіхою. І хоча моє серце ще не забуло біль зради, я відчула, що можу пробачити заради неї.
Сьогодні я пишу цю історію, бо хочу запитати вас, дорогі читачі: що б ви зробили на моєму місці? Чи правильно допомагати тому, хто так з тобою вчинив? Чи маю я право будувати стосунки з цією дівчинкою, знаючи, що це може ще більше ускладнити наше життя?
Я розумію, що багато хто скаже: “Відпусти, почни нове життя”. Але чи зможу я бути щасливою, знаючи, що могла допомогти, але не зробила цього? Я буду вдячна за ваші поради та думки.
