fbpx
Дозвілля
Андрія друзі вважали невдахою. Однак в обличчя йому цього ніколи не говорили. Недобре називати так людину, яка просто дуже мало заробляє і в 35 років ще не створила сім’ї

Андрій і його однокурсники вчилися на початку 2000-х рр. на престижному факультеті, отримали дипломи спеціалістів з інформаційних технологій та розлетілися хто куди. Багато осіли в столиці, хтось рвонув за кордон, але прилаштувалися більшість непогано. Отримували за свою працю пристойні гроші і раз на рік збиралися на зустрічі випускників.

А Андрій залишився в виші, дисертацію так і не захистив і значився лише лаборантом, який вів заняття зі студентами. Отримував такі гроші, що соромно було сказати оточуючим, жив з батьками і щось змінити у своїй долі не прагнув.

Завкафедрою вирішив допомогти хлопцеві, запропонувавши йому написати невелику книгу «для чайників» про користування різними програмами і заробити на цьому хоч якісь гроші. Книгу вирішили назвати «Комп’ютери для всіх», і заповзятливий завкафедрою замовив її друк в найближчому видавництві. Викупити екземпляри книги планували на гроші вузу: частину відправити в бібліотеку для студентів, а частину продати.

Написання книги Андрію давалося важко. Ну не мастак він був слова в речення складати, а завкафедрою ще квапив, вимагав, кожен день дізнавався, як йдуть справи.

Андрій вже ховатися став від нього в довгих університетських коридорах. Як помітить далеко його сірий піджак і окуляри, так відразу повертає в інший бік.

В результаті дев’яти місяців героїчної бopьби Андрія з самим собою і завкафедрою книга була написана і урочисто здана в редакцію.

Але там теж все йшло надзвичайно повільно. Директор видавництва скаржився на запарку і просив час для відстрочки.

У справу втрутився проректор, який вимагав укомплектувати бібліотеку до нового навчального року (і до чергової перевірки Міністерства) потрібними книгами. В результаті у видавництві почали працювати навіть ночами.

І ось Андрію подзвонили і запросили отримати авторський екземпляр.

Він йшов до видавництва радісний, все-таки вийшла його перша книга, і він тепер став не просто «лаборантиком з технічного відділу», а самостійним автором.

Поки йшов, навіть розмріявся, уявив, що пройде ще 300-400 років і далекі люди майбутнього раптом розкопають пласт землі і знайдуть його творіння. Напевно, будуть сміятися над тим, яка недосконала у жителів 21 століття була техніка.

У видавництві його зустріла скромна дівчина, яка вручила книгу, загорнуту в папір. Андрій відкрив папір і вдихнув свіжий запах типографської фарби. Дизайн був прекрасний, тверда обкладинка, ілюстрації.

Він по-справжньому пишався собою і поспішив до університету, щоб показати це диво завкафедрою.

Той теж зрадів і запропонував, не відкладаючи справу в довгий ящик, відправитися до проректора, щоб доповісти йому, що «Комп’ютери для всіх» все-таки побачили світ.

Проректор – великий огрядний чоловік сидів у своєму кабінеті.

Відвідувачі урочисто вручили йому книгу. Той відкрив упаковку, прочитав, потім підняв окуляри, знову прочитав і раптом з усього розмаху кинув книгу в бік тих, хто прийшов.

Вони ледве встигли ухилитися.

– Що це таке? – буквально кгарчав проректор. – Як це розуміти? Ви при своєму розумі?

Тремтячими руками Андрій підняв книгу і подивився на здивованого завкафедрою. Той зблід, міркуючи, в чому справа.

– Ви телепні, – гучно вигукнув проректор, – читати розучилися?

І він схопив книгу.

– Читайте. Що тут написано? «Ком’ютера для всіх». Де буква «П», хто її з’їв?

Проректор мав рацію. Літери «П» на обкладинці не було. Її не було на другій сторінці і навіть в описі книги. Всі екземпляри потрібно було терміново переробляти.

Завкафедрою з винуватим виглядом вийшов з кабінету, а в коридорі буквально накинувся на Андрія.

– Ти куди дивився? Тобі ж показували остаточну верстку книги? Чому не прочитав назву по буквах?

Андрій винувато мовчав. Так, дійсно, він підписав як автор зверстану книгу, що було пропущено літери просто не помітив.

– Усі гроші з тебе вимагатиму Нeвдахо! -не вгавав завкафедрою. – Іди до видавництва і домовляйся. Вони нам повинні за 2 дні все переробити.

І Андрій пішов до видавництва.

Там його зустріли холодно. Помилку визнали, але відповідати за неї ніхто не хотів. Директор показував підписаний ним же екземпляр до друку, літня жінка-редактор знизувала плечима і посилала його до технічного редактора, технічний редактор – жвава дівчинка років 20 говорила, що перевіряти помилки в тексті в її обов’язки не входить. Вона повинна вносити правки, на які вказує їй редактор.

Загалом, помилка в книзі була, її всі визнавали, але ніхто виправляти не збирався. Тим більше оплачувати вартість нового тиражу.

Андрій обурювався. Він схопив зі столу технічного редактора важкий степлер величезного розміру і грозив, що буде кpyшити все навколо, поки його проблему не вирішать.

До кабінету технічних редакторів збіглися всі співробітники. Директор почав сперечатися з Андрієм, погрожуючи набрати 102.

Раптом до бідолашного автора підійшла миловидна жінка з добрими світлими очима.

– Заспокойтеся, будь ласка, поясніть, що сталося докладніше, ми постараємося вам допомогти.

І від її тихого голосу Андрій раптом якось знітився.

Марія виявилася бухгалтером, вона провела його в свій кабінет, напоїла чаєм, пригостила смачними тістечками і потім пішла з «серйозною розмовою» до директора.

В результаті було прийнято рішення, що видавництво надрукує за свої кошти нові обкладинки до книги, а також змінить першу і другу сторінки. Правда, обкладинки будуть вже м’якими, найдешевшими, але платити за них не доведеться.

Андрій зітхнув з полегшенням. Мила бухгалтерка зробила те, чого він намагався домогтися добрих півдня.

Він почав частіше навідуватися до видавництва, боязко залицяючись до Марії. Виявилося, що, незважаючи на свій вік (їй було 30 років), вона досі самотня. Андрій же прагнув їй сподобатися.

Через рік відбулося весілля. Марія знайшла для чоловіка непогану посаду програміста, і він, отримавши першу зарплату, зрозумів, що може вважати себе «годувальником сім’ї».

Ще через рік Андрій зустрічав дружину з новонародженою дочкою і почувався найщасливішою людиною на світі.

Вони взяли квартиру в іпотеку і, коли переїжджали в неї, Андрій побачив в шафі дружини ту саму книгу з «ком’ютера».

– А це навіщо? – запитав він.

– Нехай залишиться, – посміхнулася Марія, – доньці розповідати будемо, як ми з тобою познайомилися, а заодно пояснимо, що завдяки помилці може трапитися щось хороше…

– Зі мною вже сталося, – кивнув Андрій, – завдяки тій помилці мені по-справжньому пощастило.

Автор: Lyudmyla Нrytsay.

Фото ілюстративне