– Тату, ну ти сам винен, погодься.
Батько швидко повернувся до сина і застиг на хвилинку з дивним виразом обличчя.
“Ось тобі й маєш, сам винен”.
– Не нам же тебе розважати на старості років. Доглядати, якщо знадобитися, будь ласка… А так.
Син знизав плечима і пішов.
***
Микола Панасович якось несподівано для себе вийшов на пенсію. Все своє усвідомлене трудове життя він відмотав від дзвінка до дзвінка, по-іншому і не скажеш, на металургійному заводі. У трудовій книжці один запис про прийняття на роботу і другий про звільнення. Усе. Між ними, правда, були ще записи: про переходи на різні посади, про перейменування заводу, але це все всередині, на одному робочому місці.
Микола Панасович перший тиждень просто спав, їв і дивився у вікно. Галочка не дожила до його пенсії сім років, і до своєї не дожила десять. Її втрата залишила свій рубець в душі Миколи Панасовича.
Один уже звик. Але була робота. А зараз. До заводу дві зупинки, не короткі, але рукою подати, тому машини не мав, потреби не було і гаража теж не знадобилося. З дачею не зрослося під час молодості, а тепер і не потрібна була. Один. У чотирьох стінах. Кімната і кухня – два вікна.
Друзів не нажив, так, знайомі хороші. У сина своя сім’я. Онуки вже в тому віці, коли бабусі й дідусі потрібні виключно заради подарунків і грошей. Усе. Один.
– Хобі придумай собі, – кинув уже в дверях син. Потім повернувся і вимкнув світло в коридорі. – Я серйозно. Придумай чим зайнятися. Риболовля, полювання, спорт.
Тепер син остаточно пішов і закрив за собою двері на ключ. Микола Опанасович перекинувся на інший бік і подивився на стіну.
Ввечері живіт забурчав і потягнуло до холодильника. Холодильник був забитий. Син привіз продукти і готову їжу. Лєночка балувала свекра, все почалося з того самого моменту, коли Галина стала здавати позиції. Олена взяла на себе приготування їжі. “Та мені не складно на шістьох приготувати, Саша занесе”. Готувала Лєна різноманітно і смачно, тому про їжу Микола Панасович навіть не думав.
Дожовуючи бутерброд, він підійшов до вікна і помітив сусідів, які розмахують руками і про щось жваво розмовляли на лавці під квітучою тополею навпроти будинку.
Микола Панасович накинув куртку і вийшов у двір. Травневе сонце вже добре нагрівало асфальт і землю, даючи всьому живому надію на тепло. Чоловіки на лавочці грали в шахи, обговорюючи все, що їх стосувалося і не дуже.
Микола Опанасович не любив шахи, умів грати, але не любив, от шашки інша справа. Грати в шашки йому дуже подобалося.
– А Сергій з шашками не виходив? – поцікавився він.
Всі затихли і подивилися на новоприбулого сусіда з подивом.
– Панасович, ти що, Сергія ще взимку поховали.
Микола Панасович важко зітхнув.
– Не знав.
Йому стало сумно, захотілося закритись від усього світу. Чоловік мовчки розвернувся і пішов до алеї.
– Грім! Грім! – гукав хлопчик років десяти, бігаючи від одного куща до іншого.
Микола Панасович сів на лавку, поклав руки в кишені і задумався. Хлопчисько продовжував надриватися, йдучи далі по алеї.
Щеня заскавуліло ледь чутно зовсім поруч. Микола Панасович нахилився і заглянув під лавку.
Дві чорні тремтячі намистинки дивилися на нього з хмари чорних завитків.
– А-а-а-а, так ти напевно Грім.
Цуцик застиг.
– Ну, йди сюди, – потягнув за собачу лапу чоловік.
Під курткою було тепло. Щеня перестало скиглити і затихло. Хвилин через п’ятнадцять повернувся хлопчик.
Тепер він просто оглядав кущі, заглядав за урни і мовчки йшов назад.
– Хлопчику! – покликав Микола Панасович, – твій?
Тимофій кинувся до чоловіка і закричав, простягаючи руки.
– Грім!
– Тримай, – витягуючи з теплого укриття цуценя, сказав Микола Панасович, – не губи більше.
– Не встиг ще купити повідок, подумав, що такий маленький не втече, а він втік.
Микола Панасович тільки розсміявся. На тому й розійшлися. Після ще кілька разів чоловік зустрічав хлопчика на прогулянці з собакою в парку. Перекидалися парою фраз.
Так і пройшов перший місяць вільного пенсіонерського життя. Диван, холодильник, телевізор і рідкісні прогулянки в парку. Точно. Один раз Микола Панасович дійшов до прохідної заводу. Вранці встав і за звичкою, поснідавши, пішов.
– Нудно, Панасович? – запитав вахтер, помітивши блукаючий погляд колишнього працівника.
– Нудно, Михайлович, – підтвердив Фірсов.
– Приходь до мене в напарники чи що. Хоча б на людях.
Микола Панасович ще трохи постояв біля воріт і пішов назад додому.
Біля першого під’їзду на лавочці сидів той самий хлопчик з собакою. Шмигав носом, витирав сльози, тримав в руках повідок.
– Доброго ранку, знову в тебе Грім втік? – поцікавився чоловік, оглядаючись навколо.
– Гірше.
– Що трапилося?
– У табір мене. На місяць, – схлипував хлопчик.
– Як тебе звати?
– Тимофій.
– Ну, Тимофію, табір це не так уже й погано, щоб через це сльози лити.
– Я не з-за цього. Батьки сказали, що за псом нікому стежити, віддавай. А кому я віддам?
– Так, брате, справи кепські, – Микола Панасович сів поруч з хлопчиком на лавку. Песик з’явився нізвідки і почав підлещуватися до їхніх ніг.
– А знаєш що. На місяць я можу Гріма забрати до себе, мені все одно робити нічого, не нудно буде.
– Справді? – очі хлопчика, наповнені сльозами, заблищали в надії.
– Справді! – підтвердив чоловік і поплескав Тимофія по плечу.
В кінці тижня Тимофій привів пса до Миколи Панасовича, приніс його лежанку, миску, навіть кілька іграшок. Прощався зі своїм вихованцем довго. Потім довго розповідав чоловіку про улюблену їжу цуцика.
– Ну що собако, будемо жити з тобою тепер, – Микола Панасович почухав Гріма за вухом, коли хлопчик пішов.
З цього моменту життя Миколи Панасовича геть змінилося. Доводилося гуляти з вихованцем кілька разів на день. В негоду, спеку, коли збожеволілі комарі і мошки починають вишукувати собі обід. Стежити за водою і їжею у собаки, розважати його, щоб не сумувала за господарем.
Місяць швидко підійшов до кінця. Микола Панасович вже навіть почав звикати до присутності тваринки у своїй квартирі. Але незабаром повернувся з табору Тимофій. Засмаглий, задоволений. І забрав собаку.
Микола Панасович знову засумував. Знову йому стало нудно і самотньо. Золота осінь швидко змінилася морозами, а слідом за ними прийшла довгоочікувана відлига в надії на зміни.
Але Микола Панасович так і проводжав теплі весняні вечори на самоті перед телевізором, поки в його двері не подзвонили.
Панасович не відреагував. У сина ключ, сам відкриє або подзвонить. А більше він нікого не чекав. Але дзвінок був веселий, наполегливий і торохтів без угаву.
– Хто там? – не витримав Микола Опанасович.
– Я! Тимофій! Відчиніть! – просив засмучений дитячий голос.
– Що трапилося? – відкрив двері чоловік.
Тимофій стояв перед дверима з тканинним пакетом в руках.
– Заходь.
– Миколе Панасовичу-у-у-у, – починає рюмсати хлопчик.
– Ти чого, що сталося? Ану не плач.
– Мама сказала, що я сам винен, не догледів… У-у-у. Грім…
Микола Панасович навіть встиг злякатися і забрав у хлопчика пакет. Але він виявився дуже легким.
– Грім виявився дівчинкою, у неї щенята були… один тільки вижив. Мама веліла викинути. У-у-у.
– Чуєш чи ні, заспокойся, – чоловік розгорнув ганчірку.
Дві чорні намистинки дивилися на нього з хмари чорних завитків.
Микола Опанасович посміхнувся.
– Ну, раз ти теж сам винен, то будемо вирішувати питання разом, як друзі по нещастю. Як назвемо? А то виявиться знову дівчинка!
Автор: Sysoykina Natalya.
Фото ілюстративне.
