Дозвілля
Є люди, чиї подарунки ми пам’ятаємо все життя. Навіть коли самі речі давно зникли
Є люди, чиї подарунки ми пам’ятаємо все життя. Навіть коли самі речі давно зникли…
Дозвілля
– Не голодний я, Оль. У Макса перехопили після зміни. У нього Світлана піцу домашню пекла, якусь особливу, з грушею й дорблю. Смакота неймовірна, наче в ресторані посиділи.
Тарілка з гарячим пловом так і залишилася стояти посеред столу. Юра лише колупнув виделкою
Дозвілля
– Не дивися так, Тарасе, – сказала вона якось надвечір, коли вони сиділи на лаві коло квітучих яблунь. – Мені сорок два. У мене руки в мозолях, мале хлоп’я на руках і доросла донька. Я вже своє відмріяла. Мені жалю не треба.
Жовтий слід від будівельного рівня на стіні коридору не стирався вже третій рік. Коли
Дозвілля
– Пробач, брате. Забирають тебе до міста, на базу. Не пропадеш. А сюди все одно вовки за тиждень прийдуть
Він звик до запаху соснової стружки й глухого гудіння верстата так само, як інші
Гумор
– Я викликаю таксі на шосту вечора, – рівним голосом мовила Соломія, застібаючи блискавку на пуховику. – До мами електричкою не поїду, у мене речей забагато. Ключі від квартири залишу на тумбочці в передпокої.
Дві дорожні валізи стояли посеред коридору, перегородивши прохід до ванної, наче прикордонні стовпи. –
Дозвілля
– Ні, не заповіт, – Анатолій Семенович поклав на край столу тонку теку. – Ваш. батько знав, що заповіт можна оскаржувати, тому оформив усе за життя. Майстерню й верстати він ще пів року тому переписав за договором дарування на Павла. Це його власність, продавати там нічого.
Квартира на третьому поверсі старої чотириповерхівки спорожніла за годину після поминок. Сусіди розійшлися, на
Дозвілля
Він вважав себе бездоганним батьком, коли вивіз усю галасливу четвірку на вихідні за місто, аж поки старша донька не підійшла в темряві й тихо не запитала, чи правда те, що він скоро назавжди піде до іншої жінки.
Він вважав себе бездоганним батьком, коли вивіз усю галасливу четвірку на вихідні за місто,
Дозвілля
П’ять запрошень на вісімдесят п’ятий день народження
Уранці, за кілька днів до свого вісімдесят п’ятого дня народження Марія Петрівна зварила каву,
Дозвілля
– Ну чому саме сюди? – бідкався я Олені, збираючи шерсть липким валиком. – У нього лежанка на підвіконні з підігрівом від батареї! Чому він лізе саме туди, де сідаю я?
Коли ми взяли його до хати, я поставив дружині ультиматум: до моєї кімнати цей
Дозвілля
– Якого ще Микиту? Ти з глузду з’їхала, Алло? Славко мій наречений! Доходився за мною. При надії я вже, от до Покрови й розписуємося. До чого тут взагалі Микита? Він же за тобою побивався ціле літо, по селі бігав, випитував, де ти й чому зникла!
Ми з Маринкою зростали поруч. Щоліта, щойно закінчувалися заняття, мене відправляли в село до

You cannot copy content of this page