Квартира на третьому поверсі старої чотириповерхівки спорожніла за годину після поминок. Сусіди розійшлися, на кухні залишилися тільки свої. Точніше, ті, хто вважав себе своїми.
Любомира витирала стіл вологою ганчіркою. Вона була в чорному светрі, джинсах і з зібраним на потилиці волоссі.
Працювала вона медсестрою в міській лікарні, а до Богдана Васильовича ходила останні два роки. Спочатку як практикантка від поліклініки, а потім він сам попросив її приходити після змін – робити уколи, міряти тиск, купувати ліки й хліб. Платив небагато, зі своєї пенсії, але вчасно. З часом вона просто звикла до старого, до його важкого характеру й бурчання біля телевізора.
Онук Павло сидів на табуретці біля вікна, крутив у руках запальничку. Він працював у столярному цеху, який колись відкрив дід, і був єдиним із родини, хто жив у цьому ж місті.
А от син Роман і донька Оксана приїхали зі столиці ранковим потягом. Обоє вже зняли куртки, сиділи за кухонним столом і перевіряли телефони.
– Поховали нормально, людей було небагато, але все пристойно, – сказав Роман, ховаючи мобільний у кишеню. — Тепер треба вирішити з майном, щоб не тягнути. Ми завтра ввечері маємо вертатися, робота не чекає.
Оксана кивнула:
– Квартиру треба продавати. Робити тут ремонт нема сенсу, краще скинути трохи ціну й віддати як є. А майстерню… Павле, ти там сам зараз?
Павло підвів очі:
– Сам. З двома хлопцями замовлення доробляємо.
– Ну от, – спокійно продовжила Оксана. – Приміщення старе, земля дорога. Ми думали знайти покупця під склад чи шиномонтаж. Гроші поділимо. Тобі теж виділимо частку, не образимо.
Павло нічого не відповів, тільки відвернувся до вікна.
У цей момент у коридорі рипнули двері, і на кухню зайшов літній чоловік у сірому піджаку. Анатолій Семенович, давній знайомий покійного, який колись вів усі юридичні справи їхнього підприємства.
– Двері були прочинені, – сказав він, кивнувши присутнім. – Я якраз вчасно. Богдан Васильович за місяць до смерті просив зайти сюди після похорону й віддати папери.
Роман ледь помітно насупився:
– Які ще папери? Заповіт?
– Ні, не заповіт, – Анатолій Семенович поклав на край столу тонку теку. – Ваш. батько знав, що заповіт можна оскаржувати, тому оформив усе за життя. Майстерню й верстати він ще пів року тому переписав за договором дарування на Павла. Це його власність, продавати там нічого.
Оксана здивовано глянула на брата, потім на юриста:
– Як це подарував? А нам? А квартира?
– А щодо квартири він уклав договір довічного утримання, – спокійно продовжив Анатолій Семенович і подивився на Любомиру. – На Любу. Вона доглядала за ним, купувала продукти, викликала лікарів, коли він зліг. Квартира переходить їй.
Любомира завмерла з ганчіркою в руках:
– Анатолію Семеновичу… Він мені нічого про це не казав.
– Бо знав, що ти почнеш відмовлятися. А він хотів, щоб житло лишилося людині, яка була коло нього щодня, а не тим, хто дзвонив на Новий рік.
Роман різко встав з-за столу:
– Ви серйозно? Ми рідні діти! Який договір утримання чужій дівчині? Ми це в будь-якому суді розіб’ємо за одне засідання!
– Не розіб’єте, Романе, – рівним голосом відповів юрист. – Батько спеціально взяв довідку від психіатра перед нотаріусом, усі чеки на ліки й виписки підшиті. Документи оформлені так, що комар носа не підточить.
Оксана нервово засміялася:
– Тобто рідним дітям – нуль? Батько просто викреслив нас?
Анатолій Семенович помовчав кілька секунд, потім дістав із кишені два звичайні поштові конверти, пожовклі, перетягнуті канцелярською гумкою.
– Не нуль. Ось це він просив передати вам особисто.
Роман не взяв. Оксана нетерпляче висмикнула один конверт, надірвала край і зазирнула всередину. Там лежало кілька купюр – по п’ятсот гривень. Разом тисячі дві.
– Що це за подачка? – вигукнула вона. – Дві тисячі? Він знущається?
– Переверни конверт, – тихо сказав юрист.
Оксана перевернула. На звороті синьою кульковою ручкою, нерівним почерком літньої людини було виведено: “Онукам Андрійкові та Дарині на морозиво й шкільні зошити”.
На кухні стало тихо. Чути було тільки, як на плиті шумить чайник.
– Які зошити… – розгублено сказала Оксана, і голос її здав. – Андрій минулого року університет закінчив. Дарині двадцять…
– А він пам’ятав їх десятирічними, – сказав Анатолій Семенович, застібаючи піджак. – Коли ви їх востаннє сюди привозили? Років десять тому, на ювілей матері. Більше він онуків не бачив. Ви завжди казали, що в них навчання, гуртки, немає часу їхати за двісті кілометрів. От він і відкладав із пенсії їм на зошити. Думав, колись заїдуть.
Оксана мовчки поклала конверт на стіл. Її пальці дрібно тремтіли.
Роман довго дивився на папірець із батьківським почерком. Потім мовчки взяв зі спинки стільця куртку, вдягнув її й вийшов у коридор. Оксана постояла ще кілька секунд, не знаючи, куди подіти очі, підхопила сумку й пішла за братом. Двері клацнули замком.
Любомира стояла біля мийки, опустивши голову:
– Павле… я не забиратиму квартиру. Тобі потрібніше, ти ж рідний.
Павло підвівся з табуретки, підійшов до плити й вимкнув конфорку під чайником.
– Лишайся, Любо. Дід дурнем ніколи не був. Вони б її за місяць продали, а гроші спустили. А так хоч нормальна людина житиме. Хочеш – чаю налий, чи що.
