Тарілка з гарячим пловом так і залишилася стояти посеред столу. Юра лише колупнув виделкою шматочок м’яса, підсунув страву назад і потягнувся за мінералкою.
– Не голодний я, Оль. У Макса перехопили після зміни. У нього Світлана піцу домашню пекла, якусь особливу, з грушею й дорблю. Смакота неймовірна, наче в ресторані посиділи.
Ольга повільно витерла стільницю паперовим рушником. Їм обом було під сорок п’ять, двадцять два роки разом, донька вже вчилася на третьому курсі в іншому місті. Останній місяць чоловіка немов підмінили: що не вечір, то захоплення новою дружиною молодшого колеги по логістичній фірмі.
– Зрозуміло, – спокійно мовила Ольга. – Додому, виходить, тільки переночувати приходиш. Плов тепер для тебе занадто простий.
– Ну чого ти зразу перекручуєш, – насупився Юра, ховаючи очі в екран смартфона. – Я просто кажу, що люди розвиваються, пробують нове. А в нас десятиліттями одне й те саме: борщ, котлети, картопля. І взагалі… Ти б тюль на кухні змінила, чи що. Зараз усі ставлять рулонні жалюзі під метал, а в нас фіранки, як у минулому столітті.
Ольга не сперечалася. Вона мовчки накрила плов скляною кришкою й поставила в холодильник. Серце защемило глухою жіночою образою: вона працювала повний день економістом, сама тримала в ідеальній чистоті трикімнатну квартиру, а тепер виявилася “недостатньо вишуканою”.
А в середу Юра повернувся з роботи в піднесеному настрої, крутячи на пальці ключі від машини.
– Олю, пам’ятаєш, я тобі про Сергія розповідав? Він зараз велика людина, директор філії міжнародної компанії, з Києва до нас у справах приїхав. Завтра ввечері заскочить на пару годин, я його на вечерю запросив.
– Добре, нагодую, – кивнула вона.
– Тільки ти дивися, – Юра підняв вказівний палець. – Людина по закордонах їздить, у готелях звик харчуватися. Замовимо, може, суші чи сет із ресторану? І вдягни щось пристойне, щоб соромно не було.
Ольга подивилася на нього довгим, втомленим поглядом:
– Я в своїй хаті замовляти напівфабрикати не буду.
У четвер вона вирішила не вигадувати нічого нового. Купила добрий шматок свинячого ошийка, замаринувала в гірчиці з травами й запекла в рукаві так, що м’ясо розпадалося на волокна. Натерла свіжій молодий бурячок із чорносливом, зварила розсипчасту молоду картоплю з кропом і вершковим маслом, а на десерт витягла з духовки пісочний тертий пиріг із власноруч замороженою вишнею.
Сергій приїхав о сьомій. Високий, підтягнутий, у темно-синьому блейзері та білій сорочці без краватки. Зайшов у коридор із гарним букетом кущових троянд і великою коробкою бельгійського шоколаду.
– Доброго вечора, пані Ольго, – з легкою, щирою посмішкою промовив гість, передаючи квіти. – Юра вихвалявся роботою, але про таку чарівну господиню скромно промовчав.
Ольга зніяковіла, поправляючи просту лляну сукню:
– Проходьте, будь ласка. Стіл уже готовий.
Коли Сергій сів за стіл і глянув на паруючу картоплю, на запечене м’ясо в глиняній формі та тарілку з хрусткими солоними огірками, він на секунду завмер.
– Юро… ти серйозно хотів тягнути мене в суші-бар? – повернувся він до товариша. – Та я від цих готельних круасанів і бізнес-ланчів за п’ять років уже дивитися на ресторани не можу.
Він поклав собі картоплі, шматок м’яса й спробував. Обличчя гостя вмить змінилося:
– Боже мій… Ольго, це неймовірно. М’ясо просто тане. Востаннє я їв таку справжню їжу в мами в Полтаві років сім тому. У вас на кухні пахне домівкою, затишком, розумієте?
Юра намагався щось підтакувати й спільних знайомих згадувати, розливав чай, але Сергій раз у раз повертався до того, як затишно в них у квартирі:
– Ти дивися, Юрчику, які в тебе штори красиві, світлі, домашні. Заходиш із холодної вулиці – і жити хочеться. Я живу в новобудові зі скляними перегородками, усе сіре, модне, холодне, як в операційній. Приходиш уночі — і тиша порожня. Бережи її, чуєш? Тобі страшенно пощастило в житті.
Годинник пробив десяту, коли гість підвівся, збираючись повертатися у готель. Біля дверей він щиро подякував Ользі, обережно потиснув її руку й додав:
– Давно я не почувався так легко. Дякую за ваше тепло.
Коли клацнув замок вхідних дверей, у квартирі запала густа тиша. Пахло випічкою, корицею й трояндами у вазі.
Ольга почала мовчки складати тарілки в посудомийку. Юра стояв біля мийки, спершись ліктями на стільницю, і довго крутив у пальцях чайну ложку.
– Олю… – тихо покликав він.
Вона не повернулася:
– Що? Ще щось не так?
Юра підійшов ззаду, обережно пригорнув її за талію й уткнувся носом у її теплу шию:
– Пробач мені. Занесло мене з тими піцами й жалюзі. Щось у голові заклинило, ніби мені двадцять років і треба комусь щось доводити. А в нас усе найкраще.
Ольга вимкнула воду, відчуваючи, як залізна напруга останнього місяця нарешті відпускає плечі.
– Плов у холодильнику! – з ледь помітною усмішкою сказала вона.
– Завтра зранку підігрію, – видихнув чоловік. – Сам усе з’їм, нікому не залишу.
