Дві дорожні валізи стояли посеред коридору, перегородивши прохід до ванної, наче прикордонні стовпи.
– Я викликаю таксі на шосту вечора, – рівним голосом мовила Соломія, застібаючи блискавку на пуховику. – До мами електричкою не поїду, у мене речей забагато. Ключі від квартири залишу на тумбочці в передпокої.
Богдан сидів на пуфі, зав’язуючи шнурки на кросівках, і навіть голови не підвів.
– Добре. Я якраз на сьому відвезу ноутбук і робочі папери до хлопців в орендований гараж. Місяць поживемо нарізно, подумаємо, чи є взагалі сенс триматися за цей шлюб.
Вони прожили разом вісім місяців. Перші три минули у весільному тумані, а решта п’ять перетворилися на тягуче, мовчазне протистояння двох дорослих людей, які раптом усвідомили, що ділити один побут – це не те саме, що гуляти вечірнім містом і обійматися під ліхтарями.
– Тільки давай без драм перед моєю мамою, – додала Соломія, спершись на одвірок кухні. – Якщо спитає, скажемо правду: ми різні люди з різними цінностями. Мені потрібен порядок і передбачуваність, а з тобою жити – це суцільний хаос.
Богдан різко підвівся, відкинувши шнурок.
– Хаос? Це ти про що зараз?
– Про все, – вона розвела руками. – Про те, що ти ніколи не докручуєш кран фільтра на кухні, і він капає всю ніч. Про те, що в тебе на робочому столі вічно стоять три недопиті чашки з цятками від кави, до яких гидко торкнутися. Мені набридло бути твоїм черговим наглядачем!
– А мені набридло жити в стерильному боксі! – голос Богдана здригнувся від накопиченого роздратування. – Ти помітила, що ми за пів року жодного разу не замовили звичайну піцу? Бо в тебе “глікемічний індекс”, бо корисні тільки парові котлети з індички й варена стручкова квасоля! Я на роботі ковтаю слину, дивлячись на бутерброди колег, а вдома ти мені пхаєш траву, яка на смак як скошений бур’ян!
Соломія оторопіла, навіть брови підскочили:
– Квасоля? Тобто весь цей скандал через те, що я намагалася зберегти твій шлунок?
– Та начхати мені на ту квасолю! – вигукнув він, зробивши крок уперед. – Я дорослий чоловік, я хочу іноді з’їсти смажену картоплю з салом і не слухати лекцію про холестерин! А ще… Чому ти вдома завжди замотуєш голову в той потворний махровий тюрбан і мажеш щоки блакитною глиною за годину до мого приходу? Я тебе в нормальному вигляді бачу тільки на порозі, коли ти вже біжиш на маршрутку!
– Бо я доглядаю за собою, невдячна ти голово! – обурилася вона, але в голосі раптом зникла залізна впевненість. – Я хочу мати гарну шкіру! А ти… ти хропеш під ранок, коли повертаєшся на спину, і скидаєш на мене всю важку ковдру!
– А ти ставиш будильник на шосту, вимикаєш його сім разів кожні десять хвилин і не даєш мені доспати найсолодші пів години!
– А ти ніколи не вішаєш рушник рівно, він вічно валяється на пралці грудкою і смердить сирістю!
Вони замовкли одночасно.
У тісному коридорі стало чути, як за вікном гудуть автівки у вечірньому заторі. Соломія стояла в пуховику, червона від випалених слів, дивлячись на розкриту валізу. Богдан стояв у розстебнутій куртці, важко дихаючи.
Він повільно перевів погляд з валізи на її обличчя, потім на стіну, де висіло їхнє весільне фото у простій дерев’яній рамці.
– Слухай… – хрипко мовив він, почухавши потилицю. – А крім квасолі, крана й тюрбана… у нас взагалі є якісь претензії? Ну, щоб заради них розлучатися?
Соломія кліпнула очима. Пальці на замку валізи розтиснулися.
– Зради не було, – тихо сказала вона.
– Не було.
– Гроші не ховаємо, одне одного не ображаємо.
– Наче ні, – знизав плечима Богдан. – Я взагалі вважав, що люблю тебе. Просто ця варена трава вечорами…
Соломія раптом фиркнула в кулак, намагаючись стримати посмішку, але через секунду вже не витримала й тихо засміялася, опустивши голову:
– Боже, які ж ми з тобою дурні… Пів року ходити з перекошеними фізіономіями, планувати переїзд до мами, ділити ложки з виделками – і все через те, що хтось не міг сказати: “Звари мені картоплі й не чіпай ковдру”?
Богдан присів біля валізи, ухопив її за ручку й засунув назад під стінку:
– Скасовуй таксі.
– А картопля є? – запитала вона, розстібаючи куртку.
– Я піду куплю. І цибулі з беконом візьму. А ти… зніми отой пуховик і вилий ту глину, нормально в тебе все зі шкірою.
Через сорок хвилин на маленькій кухні смачно шкварчало на чавунній пательні, біля мийки сухо виблискував закручений кран, а про роз’їзд у цій квартирі більше ніхто не згадував.
