Іван працював в Німеччині більше двадцяти років. Всі ці роки він жив і працював на чужині, віддаючи свої сили на будівельних майданчиках, на фабриках, у господарствах, сподіваючись на краще майбутнє для своїх дітей.
Всі зароблені гроші, які він отримував, чоловік надсилав додому – в рідне село, де залишилась його родина: дружина Олена, син Сергій та невістка Катерина.
Під час тих довгих років він зрідка бачив свою родину, лише час від часу приїжджаючи додому на короткі відпустки до них.
Але він ніколи не сумнівався, що все це робить для того, щоб забезпечити своєму синові та його сім’ї і власній родині краще життя.
За ці роки багато що змінилося. Село, де Іван виріс, теж не було таким, як колись. Проте в рідному домі, в старенькій хаті, все залишалося незмінним.
Тільки тепер тут часто можна було побачити, вибудуваний за батькові заробітчанські гроші, новий будинок, який збудували син Сергій і невістка Катерина.
Вони вирішили побудувати нову хату на тому ж подвір’ї, де стояла старенька батькова оселя, і тепер Іван з нетерпінням чекав на свій довгоочікуваний повернення.
Цього літа він зібрався додому, готовий нарешті відпочити і насолодитися плодами своєї праці.
Батько щодня собі вже уявляв, як буде жити в новому будинку, як разом із родиною буде святкувати свою пенсію, як проведе більше часу з онуками та дружиною, яку так зрідка бачив через свою роботу за кордоном.
Іван відчував себе вже не тим, що колись, адже важка праця мала свої наслідки, але це поки на сім’ю в нього були сили. Він не був готовий до того, що його повернення стане для нього не таким святом, як він уявляв.
Коли Іван вже повернувся додому, син з невісткою зустріли його тепло. Вони раділи поверненню батька, але на душі Івана було важко.
Він відразу помітив, що в новій хаті ще не все готово. Однак, серце Івана тішилося від того, що його син і невістка змогли побудувати таку гарну хату. Вони вже думали про те, як будуть дбати про свою родину і про батьків, адже навіть у найкращі часи життя в селі не було легким.
Того вечора, коли Іван сів за стіл із родиною, син сказав йому важливі слова:
– Тату, ми з Катериною вирішили, що ви будете жити в старій хаті. Новий будинок ще не завершений до кінця, не в усіх кімнатах зроблений ремонт. Тому ми подумали, що старий будинок для вас буде більш зручним. А мама буде жити з нами, з нашим дитям, бо їй потрібно бути завжди поряд, щоб допомагати з ним.
Ці слова дуже засмутили Івана. Він на мить замовк, не знаючи, що сказати. Він не чекав такого повороту подій.
За всі роки своєї праці в Німеччині він уявляв своє повернення зовсім інакше. Він сподівався, що після всіх його зусиль і старань, його родина буде готова прийняти його в новому будинку, де буде комфортно жити усім разом і де він зможе відпочити від важкої роботи.
Але замість того, щоб отримати свою долю родинного щастя, він почув, що має залишитися в старій хаті.
– Ну, я розумію, – сказав він нарешті, хоч на душі було важко. – Ви вирішили, що так буде краще для всіх. Але я думав, що буду жити тут, у новому будинку.
– Ми знаємо, тату, – відповів Сергій, – але старий будинок ще досить таки зручніший для тебе. Там більше простору, а тут ще багато роботи. Ми ж не хочемо, щоб ти переживав через незручності. І мати буде з нами – вона допомагає з онуком. в одній кімнаті будуть жити дитячій разом, і це для нас важливо.
Іван не міг не зрозуміти, що це справді був компроміс. Його син і невістка думали не тільки про комфорт для себе, а й про родинні обов’язки.
Олена, дружина Івана, допомагала з онуком, і це справді було важливо для всієї родини. Тому Івану залишалося лише змиритися з рішенням, хоч воно й не співпало з його уявленнями про щасливе повернення додому.
Через кілька днів Іван пристосувався до нового життя. Хоч старенька хата була не такою комфортною, як новий будинок, він все одно почувався вдома. Тут були його спогади, його звички, і хоча все було вже не так, як колись, він знову відчув, що він вдома.
Спільні вечері з родиною, коли діти його кликали на вечерю до себе, розмови за чашкою чаю, допомога з онуком – все це приносило йому радість. І навіть якщо новий будинок був не для нього, він не сумував. Головне для Івана було те, що його родина була разом, що всі живуть поряд, підтримують одне одного, і це було важливіше за будь-які розкоші.
Лише сусіди, дивлячись на їх життя, шкодують Івана. Не розуміють чому, працюючи так важко за кордоном багато років і всі гроші віддаючи дітям, він один тепер в старій хаті живе. Чомусь саме йому якраз і не вистачило місця в новому будинку. Мовляв нічого вічного, як тимчасове немає, і діти батька назавжди залишать в тому хліві, хоча протилежне зараз обіцяють.
Але що може тут зробити батько? Як правильно потрібно було вчинити йому? Хіба не правий син, який просить тимчасово батька зачекати?
Фото ілюстративне.
