Події
Як я була заробітчанкою

Покинувши легку роботу в Україні, я поїхала працювати в Європу – до справжніх панів Якщо ви жили на зарплату в дві з половиною тисячі гривень із чоловіком, який заробляє нестабільно та небагато, виховували двох дітей-підлітків і сплачували чотири кредити, то зрозумієте, чому я вирішила поїхати на заробітки до Польщі, пише газета Експрес.

Наважитись – це півсправи. Планувала це давно, але ніяк не могла відважитися. Бо ж я – абсолютна протилежність тим метким жіночкам, які й полуниці будуть сапати під палючим сонцем, і по чотири квартири за день прибирати. Неорганізована, схильна довіряти людям і маю суто фізичну ваду — сильну короткозорість (лінзи в моїх окулярах завтовшки, як акваріумне скло). А ще я дуже вперта. І тому все-таки втілила в життя цю ідею.

Приятель, що працював у Польщі на будові, дав мені телефон посередниці, через яку можна було зробити робочу візу. Пані Галина, гарна й доглянута жінка середніх літ, оцінила свої послуги в дві тисячі сто гривень. Я позичила гроші і, попри всі мої переживання (а раптом нічого не вийде?), вирушила на заробітки в багату Європу.

Хліб наш насущний. Моя перша робота розпочалася в невеличкій приватній пекарні в містечку під Любліном. Робоча зміна тривала по 12 – 13 годин у гарячому цеху. Нашим завданням було вироблення “дрожджувок” — булочок із різноманітною начинкою. Щоденна норма – дві-три тисячі, залежно від замовлення.

І хоч місила тісто два-три рази за зміну машина, ми з кількацентнерними стелажами на колесах, закладеними випічкою, безперервно снували по всій пекарні нерівною підлогою. Таких біцепсів, як у пекарні, я не мала зроду! Крім того, в мої обов’язки входило “мальовання” – готові до випікання булочки треба було оббризкати яєчною сумішшю з пульверизатора під тиском.

Читайте також: Мені здавалось, що я відбуваю покарання: сповідь заробітчанки в Польщі

А в кінці тижня нам видали першу зарплату. На конверті написана сума, всередині – купюри, які ми мусили перерахувати на очах у начальника цеху. Я була щаслива: за шість днів – більше, ніж я мала за місяць в Україні! “Чого тішишся? – похмуро спитала більш досвідчена коліжанка. – Нам обіцяли по сім злотих за годину, а порахували по шість з половиною”.

Наступного дня вона пішла до директора вибивати недоплачені гроші. “Що ви, пані! Я рахував по сім злотих за годину!” – наполягав директор, він же й власник. Але жінка, озброївшись його калькулятором, довела, що знає математику краще. Переможений пан Юрек змушений був доплатити по 25 злотих кожній з нас. Урок математики засвоїв твердо й з того часу із зарплатою більше не помилявся.

На всю пекарню українок було лише три, тож спершу місцеві приглядалися до нас, позаочі кепкували, що погоджуємося працювати так багато. Для поляків нормою є восьмигодинний робочий день. Пізніше вже розповіли нам, що власник, якого вони називають “Татусем”, лякав їх, мовляв, приїдуть українки й будуть гарувати по 15 годин, а інших працівників позвільняють.

Насправді ніхто нікого не звільняв, навпаки, люди самі йшли геть. Трималися за місце лише пияки, неповносправні або люди, які не могли чи не хотіли знайти собі іншу роботу.

Тоді я вперше зрозуміла, що життя в Польщі – зовсім не рай, передусім для поляків. Робота була важка, людям постійно затримували зарплату й недодавали грошей, санітарних норм навіть не намагалися дотримуватися. Продукція цієї пекарні в містечку не була популярною, тому більшість замовлень надходила з Варшави.

За 500 злотих на місяць пекарня винаймала для нас трьох другий поверх котеджу. Там, щоправда, постійно то щось ламалося й протікало, то батареї не гріли, й господарі навідувалися частіше, ніж планували спершу. Але подальший заробітчанський досвід показав, що гармонія у цій справі буває вкрай рідко. Якщо паскудна робота – то гарне житло. Ну й навпаки.

“Борувковий” рай. За півтора місяця моя пані Галина підшукала для мене іншу роботу – на зборі американської чорниці (“борувки” по їхньому). Плантації за містечком Бялогард займали аж 170 гектарів. Поселили мене в дерев’яному вагончику, де вміщалося два двоповерхові ліжка, шафа та холодильник. На роботу ми йшли о шостій тридцять.

Кожному працівникові видали бейджик, який на початку та в кінці робочого дня треба було “пробити” на прохідній. Спершу ми щодня, крім неділі, по вісім годин пололи чорниці. А потім за першої ж нагоди деякі заробітчани ховалися за високі кущі, і робочий день минав так: десять хвилин працюємо, п’ять – сидимо. Раз на день мали п’ятнадцятихвилинну перерву на сніданок. О пів на четверту вже було по роботі.

Тим часом мешканців барачного містечка ставало все більше. Черги до душових, газових плит і пральних машин треба було займати з ночі. Гаряча вода в душі стала тільки приємним спогадом. Але всі мирилися з незручностями, бо плантації борувки вабили людей, як золоті копальні.

Та і як було не “вестися”, якщо рекламні ролики в інтернеті приманювали людей комфортабельним житлом, безплатними обідами й мінімум трьома тисячами злотих заробітку на місяць! За кілограм ягід обіцяли платити п’ять злотих. До початку сезону з’їхалося більше як 400 українців (втім, були ще білоруси й молдовани). Поляків було наполовину менше.

Спершу нам платили погодинно, але в середині липня стартував сезон, і ми стали працювати “на акорд”: платили по 12 злотих за 4-кілограмовий ящик, потім – по 10. У середньому за день виходило десять ящиків на людину, але були рекордсмени, що стабільно мали вдвічі більше.

Втім, усе залежало від того, на яку ділянку нас привели. Часто ми по ягідці додзьобували з кущів, які перед тим оббирали чотири – п’ять разів. Коли в кінці дня приходили в гарну місцину з великими стиглими ягодами, нас розставляли по двадцять людей на ряд, щоб швиденько все зібрати й піти додому.

Та якось на одному зі щотижневих ранкових зібрань заступник директора повідомив, що цього року поганий врожай, багато конкурентів, і компанія робить усе можливе, щоб забезпечити нас роботою. Ми ж цього не цінуємо й працюємо вкрай погано.

Загрузка...

“То єст гувно, а нє праца”, — підсумував він. “Яка борувка, така й праця”, — крикнув хтось із натовпу, і багато хто схвально захихотів. Відмінусувавши 300 злотих за обід та житло, я порахувала, що за місяць заробила 1600 злотих “чистими”. Це десять тисяч гривень, але розраховувала я на більше. Тому стала просити координатора підшукати мені через агенцію іншу роботу.

За декілька днів у групі таких самих шукачів кращої долі я поїхала на шоколадну фабрику. Пізніше виявилося, що ми вчасно втекли, бо заробітки на борувці скоротилися до 30 – 40 злотих за день, а тих, хто їхав геть, штрафували на 300 злотих.

Тепер усе в шоколаді! Поселили нас у справжнісінькому замку, збудованому 150 років тому. Молода подружня пара викупила його в держави й відкрила там готель. Цілком затишні кімнати зі санвузлами, у кожній мешкало по дві – три особи, зате спільні кухня й холодильник. Декілька днів нам виправляли документи, робили санітарні книжечки й проводили інструктаж.

На цій шоколадній фабриці з німецьким капіталом панував суворий порядок. Працівники могли перебувати в цехах винятково в шапочках і наглухо защіпнутих білих халатах. Працювали тільки в гумових рукавичках. Після кожного відвідування туалету (що дві години) – ретельне миття й дезінфекція рук. Двічі на день – перерва поїсти.

Групою людей на кожному процесі керували “бригадисти”, яких можна було розпізнати за червоними шапочками. Бойове хрещення всі новоприбулі проходили на упакуванні “фрітів”. Це жувальна гума в яскравих обгортках, яку чомусь обожнюють діти.

Достатньо важка робота: пластмасовий ящик із фрітами треба було брати кожні десять хвилин, тож за дванадцять годин роботи ми перетягували зо три тонни. За декілька днів нам довірили виготовлення і пакування шоколадних цукерок, які тут називаються пралінами. Ніхто не мав права клеїти дурня, хіба що зупинялася якась машина (а зупинялися вони, зі суто німецькою пунктуальністю, по декілька разів на день).

Суворо заборонялося куштувати цукерки в цеху, зате в їдальні вони були постійно – на перервах їж, скільки влізе. Загалом ставлення поляків до нас було доброзичливим, хоча, звісно, були й незадоволені – кому сподобається конкуренція…

Рядовий працівник фабрики мав зарплату півтори тисячі злотих на місяць, якщо працював по вісім годин п’ять днів на тиждень – а так найчастіше й було. За понаднормову працю доплачували 50%, за роботу у вихідні – вдвічі більше. Тож українці за 12-годинний робочий день і працю кожної суботи отримували до 3 тисяч злотих.

Польки розповідали, що точнісінько так, як ми, їздять на заробітки за кордон – у Нідерланди, Німеччину, Англію, і теж працюють по 12 годин. Ще ми дізналися, що директор фабрики, нині заможна жінка, понад двадцять років тому була простою вчителькою у їхньому містечку, потім її вибрали мером, а тоді приїхали німці і запропонували їй цю посаду.

Пані Крістіна не лише міцно тримала фабрику в руках, а й була втіленням порядку та ввічливості. Щодня обходила цехи, спілкувалася з працівниками (вона пишалася своїм знанням російської, а більшість моїх співвітчизників були з Центральної та Східної України) і власноруч поправляла комірці халатів і волосся тим, у кого воно вибилося з-під шапочки.

Як на кожному виробництві, не обходилося без нeщасних випадків. Кожного тижня щось ставалося. То окропом когось в їдальні обіллють, то порожня тара на голову впаде. Однієї суботи білоруска Валя мила машину, яка виготовляла фріти-“таляри”. За правилами безпеки, обладнання було вимкнене. Хто й чому його ввімкнув, так і не з’ясували. Але в один момент праву руку дівчини зaтягнуло під валик й понiвечило.

Одразу викликали поліцію й “швидку”, а жeртву нeщасного випадку гелікоптером доправили до спеціалізованої клiніки в Щецині. Там зшили сухoжилля, склали потрoщені кiстки трьох пaльців і переcaдили шкiру на долоню.

За декілька днів Валя із загіпсованою рукою була вже в гуртожитку, сміялася й жартувала, ніби нічого й не сталося. Опeрацію й перебування в клініці, а також місяць лікарняного фабрика їй оплатила, але вона мусила повернутися додому.

Декілька наших, налякані цим випадком, втекли з фабрики. Були й такі, хто не витримав фізичного навантаження і поїхав шукати легшої роботи. Тому нелегкий це хліб – працювати на чужині. І лише той, кому біда дихала в Україні в спину, зрозуміє, чому люди сюди їдуть.

Олена ЮКІШ, Польща

Реклама

Реклама

Related Post