Це нормально – попросити у Бога допомоги. Коли ми були дітьми, це було природно звернутися до старшого з найпростішим: одягнути штани, подати з верхньої полиці ліхтарик, прочитати незнайомий напис або зробити чай. І ось через деякий час, ми часто звалюємо все тільки на себе, вважаючи що вже стали досить великими, щоб просити. Так, в одній з книг, Діпак Чопра, запропонував кожен день, 1% наших занепокоєнь перекладати на Бога, впевнено говорячи про це як про достовірний спосіб досягти якнайшвидшого просвітлення.
Це правда природно – просити допомоги у того хто Більше. Своїм власним або відомим способом. Можна йти через поле і в голос говорити з хмарами, сонцем і синявою, можна сидіти біля води, легенько торкаючись кінчика річки і просто слухати, довіряючи водному потоку свої думки. А іноді, це трапляється коли далеко за північ на кухні, за чашкою чаю ти ділишся з другом найпотаємнішим.
Тиша, читання мантр, спів пісень, молитви зі складеними руками при серці, і мільйони інших способів – доріжки для листів нашого серця до Серця Бога. Він правда чекає поки ми його попросимо, і його рук вистачить на всіх.
Олексій Кузьмін
Читайте також: Лист моєму чоловікові після народження наших дітей
