У таке важко повірити: вибух мінометної міни, велика втрата крові,ампутація ноги, шість клінічних смертей, а він, усупереч всьому, — живий. Знову навчився ходити й не втрачає оптимізму. Знайомтесь — Михайло Фізик, колишній кулеметник окремої механізованої бригади Збройних сил України, пише газета “Експрес”. Тепер у нього замість правої ноги — протез. Наразі незручно й незвично. Та Михайло не бідкається. Навпаки — рішучий і впевнений у собі. “Ось побачите, — усміхається, — все буде добре — призвичаюсь.
Якщо витримав раніше…” — відвертається до вікна та якусь мить мовчить. Михайло давно відмовився від інвалідного візка, подарованого волонтерами. Відмовився, щоб навчитися ходити без сторонньої допомоги. Важко? Звичайно. Але він розуміє, що жаліти себе не можна. Особливо, в такій ситуації. “У мене — сім’я: дружина та семилітня доня, — погляд співрозмовника світлішає. — Знаєте, як вони жартома називають мене?
Читайте також: Вчені розповіли, для чого люди винайшли одяг
Напівкіборгом… От заради них і на зло ворогам витримаю та здолаю все. Зрештою, треба жити й перемагати на всіх фронтах — таке моє кредо”. …Луганське, що в Донецькій області. Попереду — синє небо й безмежний простір степу. Щоправда, замість звичних хвиль ковили, здиблена вибухами земля — чорна-чорнісінька. Повітря насичене гіркотою диму та пороху, що аж у горлі дере. “Ворожий підрозділ наблизився до нас на відстань пострілу, — пояснює Михайло Фізик. — Вочевидь, готувався до штурму.
Думав, застане зненацька. Не вдалося. Ми випередили — атакували зусібіч. Російські найманці кидали зброю і тікали далі, ніж бачили. Залишатись у тому квадраті було небезпечно — вороги могли обстріляти з артилерії. Командування наказало відступити. Я ж разом зі сапером висунувся вперед і за кулеметом приготувався до бою, щоб прикрити своїх побратимів. Мінометні міни вибухали одна за одною, з неба падали грудки та уламки металу, земля двигтіла й ніби гула від смертоносної напруги. Та ми тримались — ні кроку назад.
І ось шандарахнуло зовсім поруч, гаряча хвиля обпекла тіло й вдарила так, що в очах потемніло. Нічого не бачу й нічого не розумію — шок. Сяк-так отямився, дивлюся, а замість правої ноги шматок закривавлено м’яса. Поруч — нікого. Що робити? Зволікати не можна: інстинктивно дістаю джгута й накладаю на кінцівці. Точніше, на тому, що залишилось. Лівою ногою також поворухнути не можу — у декількох місцях розтрощено кістки. Щоб зупинити кровотечу, знімаю паска й затягую вище ран.
Десь неподалік чую стогін — сапера також поранило. Намагаюся підповзти на ліктях і… непритомнію. Мене знайшли бойові побратими аж через півтори години — виволокли з небезпечної зони. Ось так і опинився у шпиталі”.
“Чи правда, що ви пережили шість клінічних смертей?” — запитую. “Так кажуть лікарі, — зітхає. — Вони знають краще. Я пам’ятаю, що провалювався у якусь прірву, а потім якимось дивом видерався звідти. Мабуть, мені ще не час — ще не всі земні справи зробив”. “Михайла доправили до нас у вкрай важкому стані, — підсумовує Володимир Бондаренко, старший ординатор клініки ушкоджень головного військового клінічного шпиталю. — Відірвана права нога, велика втрата крові, переломи лівої ступні та поранення гомілки… Шість операцій, шість клінічних смертей… На щастя, пацієнт витримав. Випадок справді унікальний.
Найскладніше позаду. Життю вже ніщо не загрожує. Думаю, що в Михайла все буде добре — навчиться жити з протезом. У цього бійця — міцний характер, і вагомий стимул — сім’я, а це — головне.
