Дозвілля
Роль найкращої подруги

Не раз читаючи у «Калині» розповіді про жіночу дружбу, всміхалася і думала: «Слава Богу, у мене також є найближча та найрідніша подруга, яка завжди допоможе та підтримає». Але, як виявилося, багато років я жила в ілюзії і видавала бажане за дійсне.
З Анею я познайомилася після закінчення інституту, ми влаштувалися на одну фірму. Решта працівників були набагато старшими й дивилися на нас звисока, тому ми, молоді, вирішили триматися купи. З Анею було цікаво і весело спілкуватися, тож скоро ми стали нерозлийвода: ходили в кіно, по магазинах, влітку поїхали на море. Згодом у нас з’явилися власні сім’ї. Спочатку вийшла заміж я, а через рік ─ Аня. От тільки їхній з чоловіком шлюб протривав недовго. Коли Лізі, моїй похресниці, виповнилося два рочки, Аня розлучилася і переїхала в батьківську квартиру.

Я дуже шкодувала подругу. Знала, що у них сутужно з грошима, тому ділилася з нею дачними овочами-фруктами, сиділа з Лізою, коли Аня мала якийсь підробіток. Навіть якщо пекла торт, то шматок обов’язково залишала для подружки. Своїх синів я виховувала у такому дусі, що до Лізочки вони мають ставитися, як до сестри. Та й сама мала Аню за найближчу людину, вона знала всі мої таємниці, проблеми, тривоги.

Тепер діти виросли, вже старшокласники. Збігли роки, а наша жіноча дружба, здавалося, залишалася такою ж міцною. Та ось нещодавно я купувала продукти у супермаркеті й за сусіднім стелажем почула голос Лізи. Вона голосно розмовляла з кимсь телефоном. Почуте мене шокувало. Похресниця розповідала невідомому співбесіднику, яке свято влаштує на свій день народження. А потім сказала, що їй не хочеться, але мусить запросити в гості ще й двох синів маминої знайомої. Мама нібито вже й сама не проти покінчити з такою обтяжливою дружбою, їй дуже важко ладнати з тією набридливою товаришкою, але ніяк не наважиться. А Лізі те спілкування і з жінкою, і з її синами узагалі в печінках сидить.

Я довго не йняла віри почутому, навіть коли побачила доньку подружки біля каси. Кілька днів ходила з каменем на серці, було дуже неприємно, а потім не витримала й розповіла усе нашій спільній співробітниці, бо не знала, як маю діяти. Реакція Стефи шокувала мене ще більше. Виявляється, всі на фірмі давно знали про зверхнє ставлення Ані до мене. Вона насміхалася, коли я набрала вагу, обзивала мене простачкою, яка не вміє користуватися косметикою, не знає, що таке стиль, смак і мода. Обзивала моїх дітей неотесаними тупаками, бо хлопці мали клопіт із математикою. А ще з чистим сумлінням нарікала на повільність мого чоловіка, що вкладав їй плитку на кухні. Але ж він робив це після роботи власними силами, щоб зекономити кошти. Аня сама його про це попросила.

Таких прикладів, які навели мені колеги, виявилося безліч. Я всі ці роки жила й нічого не помічала, Аня ж майстерно грала роль найкращої подруги, а за моїми плечима обсуджувала нашу родину. Я таки поговорила з нею, і вона навіть нічого не заперечувала. Просто сказала, що ця дружба була потрібна лише мені й вона ніколи не просила у мене ні доброго ставлення, ні допомоги, ні до чого не спонукувала.

Тепер думаю: мабуть, правду люди кажуть, мабуть, так воно і є ─ якщо хочеш нажити ворога, то зроби комусь добро…

ІННА

Читайте також:СПОВІДЬ: БІЛЯ МОГИЛИ МОГО ЧОЛОВІКА СТОЯВ …МІЙ ЧОЛОВІК. Я ЗОМЛIЛА

За матеріалами видання vilne.org.ua

Реклама

Реклама

Related Post