Події
“Ні, я живий”: Прізвище бійця-айдарівця чотири місяці було у списках загиблих

Після того бою на трасі Щастя – Металіст ніхто навіть подумати не міг, що Олександр Чех залишився живий. 30 загиблих, майже 80 поранених.

Рота штурмового батальйону, яка поверталася із завдання, потрапила у ворожу засідку. Потужний вибух бензобака автомобіля, і Сашко перетворився на смолоскип. Контузія. Він самотужки намагався загасити полум’я. Щоб не кричати від болю, кусав губи до крові й скреготів зубами. Обгоріло обличчя, частина вуха й пальці на руках – майже до кісток, пише газета Експрес.

“На щастя, очі вціліли – захистили окуляри, – каже герой. – Бойовики, мабуть, подумали, що живцем згорів у машині. Відтак не шукали. Хто вцілів під час того бою? Я і водій. Йшли навмання. Окупована територія. Побачили хату. Звичайно, там могли бути сепаратисти. І все ж стукаємо – сили танули, як сніг на пательні. Пощастило: подружжя не здало нас бойовикам. Натомість вранці мене доправили в лікарню Луганська. Везли під білим прапором. Ще й легенду придумали, мовляв, росіянин із Санкт-Петербурга, постраждав під час вибуху снаряда. Чому без документів? Згубив. Бойовики не раз перевіряли цю версію, достовірність домашньої адреси, яку називав. Не докопались”.

“А лікарі нічого не запідозрили?” – запитую. “Не знаю, – тяжко зітхає. – Можливо, щось зрозуміли, але мовчали. Там, на окупованій території, також є патріоти України. Три місяці лікування. Потім мене забрали до себе волонтери, а згодом журналістка вивезла з пекла, – як росіянина. Куди пішов передусім? До своєї військової частини. Дивлюся, біля воріт знайомий черговий. Дай, кажу, цигарку. А він від переляку аж перехрестився. Дивиться і не вірить. А тоді розповів, мовляв, усі думали, що згорів. Ось так я воскрес із мертвих і знову повернувся на передову. Правда, ненадовго – далася взнаки контузія”.

Читайте також: НЕ ВСІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ОДНАКОВІ: ІСТОРІЯ СМІЛИВОГО 19-РІЧНОГО ЮНАКА РОЗЧУЛИЛА УКРАЇНЦІВ

Одного дня у палату шпиталю, де лікувався Сашко, зайшла волонтерка – принесла одяг і їжу. Посиділи поруч, поспілкувались, а на прощання обняла. “Ми так робимо завжди, – долучається до розмови Юліана, – щоб боєць бодай трішки відчув тепло. Саша довго не відпускав мене. А на третій день знайомства запитав чи погоджуся стати його дружиною. Наш шлюб зареєстрували дуже швидко. Тепер ми одна сім’я”.

Олександр Чех зізнається, мовляв, почувається щасливим. Як ніколи. Навіть не думав, що зустріне свою долю у шпиталі. От тільки війна не дає спокою.

“Бойові побратими там, на передовій, – каже. – Я мушу бути з ними. Наразі ще не час відпочивати. От виб’ємо ворога, звільнимо свою територію, ось тоді й заживемо. А зараз. То мій обов’язок – воїна та чоловіка. На жаль, дружина не розуміє. Просить, щоб не їхав. Мовляв, уже відвоювався. Треба й про здоров’я подумати. Якось прокинувся, дивлюся на Юліану й не впізнаю. Вона й паспорт показувала, і свідоцтво про шлюб, а пам’ять мою ніби заклинило. Довелося їхати до шпиталю. Що сказали лікарі? Це наслідок контузії та пережитого. На щастя, амнезія була нетривалою”.

Cашко ніжно пригортає свою кохану. Він довго мовчить. Можливо, згадує те, що йому довелося спізнати там, у вирі війни.

Джерело.