Зять.
– Вітаю, мамо. – Зять увійшов в квартиру тещі з похідним рюкзаком за плечима.
Віра Степанівна хотіла сказати йому «бачилися», але згадала, що бачилися вони вчора, а не сьогодні, і тому сказала:
– Привіт, Славіку. Ти чого з рюкзаком?
– Так я, це… – Славік по-хазяйськи оглянув кімнату і зняв рюкзак з плеча. – До вас приїхав. Пожити.
Теща з хвилину намагалася зрозуміти сенс фрази зятя, потім перепитала:
– Пожити?
– Ну так…
– Тебе, що, Тетяна з дому вигнала?
– Чому, вигнала? – здивувався Славік. – Якби вона мене вигнала, я б хіба до вас заявився? Я ж не такий нахабний, як деякі.
– Стривай – постривай, – перебила його Віра Степанівна. – Нічого не розумію. Ти навіщо до мене приїхав? Може, у справах? Де Тетяна?
– Вона вдома залишилася. Словом так, Віро Степанівно, пояснюю ситуацію. Після того, як ви вчора від нас поїхали, ми довго з Танюхою думали на рахунок вашої пропозиції.
– Якого ще пропозиції?
– Ну як? Ви ж весь тиждень, яку у нас жили, торочити про це. Ви ж вимагали від мене, щоб я відпустив Таньку одну в Таїланд. Ну, по цій вашій палаючій путівкці, яку вам всунули ваші знайомі. Від’їзд, начебто, через десять днів?
– І що? – Теща дивилася на зятя виряченими очима, намагаючись вникнути в суть.
– Ми ще чинили опір, говорили, що ми чоловік і дружина, і звикли відпочивати удвох, – продовжував пояснювати Славік. – Але ви говорили, що мовляв, нічого з нами не станеться, потрібно вашій улюбленій Танечці відпочити від сімейного побуту. І Танька вчора все-таки піддалася на ваші вмовляння і погодилася.
– І що? – знову повторила своє питання Віра Степанівна.
– Ось. – Зять сів на диван тещі. – Ми, все-таки, вирішили провести з нею експеримент. Точніше, хочемо перевірити, чи зможемо ми прожити якийсь час один без одного, і при цьому не накоїти дурниць. Так, як у мене путівки ніякої немає, і їхати мені в цьому місті зовсім немає до кого, ми з Танею вирішили, що я поживу з тиждень у вас, а вона буде одна в нашій квартирі.
– Скільки – скільки ти зібрався тут жити? – У тещі від обурення навіть перехопило подих.
– Всього тиждень. А нічого. ви ж у нас і більше живете. Ми терпимо.
– Стривай! – знову перебила зятя теща. – А чого це ти до мене приперся, а не до своїх батьків? У тебе свої батьки є, їдь до них!
– Ну, по-перше, вони живуть в іншому місті, і витрачатися на квитки туди назад заради такого експерименту нерозумно. По-друге, вони мене без Тані надовго не приймуть. Вони по старомодних правилах живуть. А ви у нас людина сучасна, так що, потерпіть. Я, щоб вас ночами хропінням не будити, на кухні спати буду.
– На який ще кухні? Навіть і не думай. Я ночами встаю і на кухні їм.
– Ах, так, – згадав Славік. – Точно! Ви ж і у нас ночами по квартирі ходите. Ну тоді, буду на підлозі спати, де-небудь в кутку, на килимку. Ви не хвилюйтеся, я вам заважати сильно не буду. Вдень буду на балконі сидіти, ввечері телевізор дивитися і з вами про життя наше з Танею пліткувати.
– Ти що тут плетеш? – Віра Степанівна не знала що робити. – Ти з мене, насміхатися приїхав чи що?
– Чому ви так про мене погано думаєте? – здивувався Славік. – Що вам, для мене їжі шкода? Не бійтеся, я вас сильно не об’їм. Єдине, про що я запитаю, сьогодні дати мені можливість посидіти з моїми друзями на ‘вашому затишному балкончику.
– З ким?
– З приятелями. Ну, у нас на роботі така традиція. Як хтось із наших у відпустку йде, так ми з друзями збираємося і трошки гуляємо. Таня про цю традицію знає. До речі, ви можете доньці потім розповісти – хто і скільки чого випив, і таке інше.
– Це що, я ще повинна і твою компанію тут терпіти? – у тещі всередині все закипіло. – З якою до речі?
– А що такого? Ви ж самі нам вчора говорили, що відпустка без веселощів не буває. Ну, подумаєш, говорили ви, сходить Тетяна в бар який-небудь, вип’є з компанією туристів винця – і що? Вона ж не якась там «прости-господи». Говорили ви так?
– Ну, припустимо, говорила, – зі злістю погодилася теща.
– Значить, і я маю право випити винця, тим більше під вашим наглядом. Якщо що, і вам наллємо. А ви нам закусочку приготуєте.
– Ти зовсім берега не бачиш?
– Нормально, – махнув легковажно рукою Славік. – Вам ще в нашій компанії і сподобається. Ще й пісню затягнете. А Таня, нехай вона одна в квартирі сидить, сумує набирається терпіння. Через десять днів у неї повна свобода почнеться. Так що, вирішено. Я тут зараз рюкзачок у вас залишу, і піду в магазин, до нашого банкету чогось прикуплю. А вам раджу сьогодні ж зганяти до моєї Тетяни і відвести їй цю вашу путівку. Тому що завтра у вас голова болітиме від сьогоднішнього вечора, а потім ще щось може трапитися.
– Ой, Славіку, я ж тобі забула сказати! – раптом вигукнула теща. – Я ж ту путівку, яку Тані обіцяла, я її вже іншій людині віддала.
– Це як? – розгубився Славік. – Навіщо? Ми ж уже налаштувалися!
– А про всяк випадок, – з полегшенням зітхнула Віра Степанівна. – А раптом наша Таня там все-таки чогось такого накоїть. Відпустка поодинці – це справа непередбачувана, я по собі знаю. Не дай Бог – зруйнується ваша щаслива пара, я буду винувата. Так що, Славіку, експеримент вам тепер не потрібен, і дуй ти зі своїм рюкзаком додому, до дружини.
– Ех… – Славік видихнув, встав з дивана, взяв рюкзак, і на прощання блиснувши невдоволено очима, вийшов з квартири тещі.
– Слава тобі, Господи, – перехрестилася теща.
– Пронесло… – перехрестився і Славік, закривши за собою двері.
Автор:
Фото ілюстративне.
