У Олесі Михайлівни був коханий, так його назвемо. Нічого дивного, вона була незаміжньою панянкою, сорок п’ять років. Як то кажуть, знову ягідка. Коханому її, Віктору, було сорок років. Зустрічалися вони давно, шість років минуло, а про весілля так і не йшлося.
Ніби ж нічого дивного — у Віктора все попереду, а в Олесі Михайлівни все до заходу сонечка наближається. Її діти були дорослими, а подарувати дітей Вікторові вона вже не могла, і тому мови про весілля й не було.
Розумом Олеся Михайлівна це розуміла, але думала про те, як несправедливо світ улаштований: жінок її віку неначе з корабля на берег списують.
Віктор часу даремно не втрачав і окрім Олесі Михайлівни, періодично з іншими панянками дівчатами зустрічався. Зустрічі ці були разові і він справно повертався до постійної перевіреної часом жінки. Приїжджав він до неї, коли хотів і коли йому було зручно, привозив подарунки, накривав столи та був дуже задоволений собою.
Звісно, молодець, який тримає Олесю Михайлівну стільки років у напрузі, нічого не обіцяє. І жінка вірна, постійна є, і повна свобода. А що? Сама має розуміти, що не пара вона йому для шлюбу.
Дітей Віктор хотів гіпотетично. Приємно було поговорити про це з Олесею Михайлівною, розуміючи, як їй це прикро чути, спостерігати, як вона завжди при цих розмовах змінюється в лиці, переживає, що ось-ось Віктор знайде молоду дружину і щастя її скінчиться.
Того дня він заскочив до Олесі, як завжди, несподівано. А з ким їй бути? Які справи у неї можуть бути, важливіші за Віктора? Пробув він у неї як завжди три дні, а коли поїхав, сіла Олеся Михайлівна в улюблене крісло з філіжанкою кави і раптом зрозуміла, що найщасливіші хвилини її життя — це коли Віктор їде.
Він примудрявся займати собою весь простір і час, порушуючи її звички та весь спосіб життя. Говорити їй з ним не було про що. Увага його стала прісною і звичною. Згадався анекдот: “Діти, що треба сказати, коли гості йдуть?” – “Слава Богу!”
Через тиждень Віктор приїхав з квітами і сказав:
— Давай жити разом, як чоловік і дружина, можемо розписатися, але врахуй, що тільки-но зустріну гідну матір для майбутньої дитини, не засуджуй, сама розумієш.
Олеся Михайлівна подивилася на коханого материнським поглядом і відповіла:
— Дякую тобі за все і навіть за цю запізнілу та непоказну пропозицію, але більше до мене не приїжджай ніколи.
Оторопілий Віктор не встиг нічого заперечити, його м’яко випровадили за двері. Олеся Михайлівна сиділа в кріслі з філіжанкою кави і була щаслива, як ніколи. Їй було навіть смішно. Вона згадала ще одну фразу: “Як шкода, що ви нарешті йдете!”
Через три дні вона потягом мчала у гори.