— Ще побачимося! — з кривою посмішкою кинув Максим.
Він підхопив наплічник, ледь не зачепивши ним одвірок, і вийшов. Олена ще хвилину стояла в коридорі, затамувавши подих. Кожен удар його важких черевиків об сходи відгукувався в її скронях. Коли внизу нарешті грюкнули вхідні двері під’їзду, вона повернула замок і сповзла спиною по дереву на підлогу. Полегшення накрило хвилею: слава Богу, без криків, без розбитого посуду, без чергового «вибач, я все виправлю».
Але в повітрі ще завис присмак його останніх слів. Якась липка, неприємна впевненість, від якої по спині пробіг морозець. В її плани жодні зустрічі більше не входили.
— І що тепер? — Мар’яна помішувала ложечкою лате, уважно розглядаючи подругу. — Знову «другий шанс»?
— Ні, досить, — Олена похитала головою, дивлячись у вікно кав’ярні, де київська осінь розфарбовувала вулиці в золотаво-сірі тони. — Знаєш, помилитися може кожен. Один раз — це прикрість. Другий — урок. Але коли людина місяцями годує тебе обіцянками, а сама все глибше занурюється в… оце все, то вибір очевидний. Якщо слова не підкріплені ділом, вони — просто струс повітря.
— Ти впевнена, що він пішов назовсім? — Мар’яна примружилася. — Такі, як Максим, зазвичай просто так територію не здають.
— У нього не було вибору. Його любов до «веселих компаній» стала сильнішою за все, що нас пов’язувало. Сподіваюся, він це зрозумів.
Олена відпила кави. За вікном поспішали люди, хтось сміявся під парасолькою, хтось біг на побачення. Колись і вона відчувала цю легкість, поки дім не перетворився на місце очікування чергової біди.
Їхнє знайомство було схоже на класичну сцену з романтичного кіно. Був травень, раптова злива застала Олену біля виходу з офісного центру. Вона стояла під скляним дашком, гарячково перевіряючи додаток таксі, де ціни злетіли до небес, а вільних машин не було.
Вона вже була готова скинути туфлі й бігти босоніж — додому було всього хвилин п’ятнадцять пішки, — аж раптом з-за рогу з’явився він. Високий, у світлому плащі, він ішов так спокійно, ніби дощ був не стихійним лихом, а приємним душем.
— Підвезти не обіцяю, але під купол запрошую, — він усміхнувся, підіймаючи велику чорну парасольку.
Максим виявився неймовірним оповідачем. Поки вони йшли до її будинку, Олена вперше за довгий час щиро сміялася. Він сипав жартами, розповідав про курйози на роботі й здавався тією самою «кам’яною стіною», про яку пишуть у романах. Того ж вечора він написав перше повідомлення. Через місяць — квіти під дверима щоранку. Через три — він перевіз свої речі до неї.
Максим тоді орендував якусь кімнату на околиці, тож її затишна квартира в центрі стала їхнім спільним гніздом. А згодом Олена дізналася від Мар’яни, що це «випадкове» знайомство було сплановане.
— Ну, вибач, Оленко, — виправдовувалася подруга за чашкою кави. — Ви ж обоє самотні були. Максим на роботі про тебе всі вуха прогзиз, він же бачив твої фото в мене на сторінці. Хотіла як краще…
Олена не тримала зла. Тоді все здавалося правильним. Рік пролетів як один день. Були дрібні сварки, але вони швидко танули в обіймах. Олена вірила, що знайшла свою людину. До того моменту, поки Максима не «посунули» з посади.
Спочатку він тримався. Потім почав затримуватися десь допізна. Згодом у квартирі оселився стійкий запах гулянок та безнадії. Гроші, які вони відкладали на відпустку, зникли. А потім почалися дзвінки.
— Доброго дня, Олено Іванівно, — голос у слухавці був сухим і металевим. — Ваш чоловік… ну, той, що з вами мешкає, заборгував певну суму. Він вказав ваш номер як контактний. Передайте йому, що терміни збігають.
Олена була вражена. Тієї ночі, коли Максим повернувся ледь тримаючись на ногах, відбулася важка розмова.
— Ти хоч розумієш, що ти робиш? — вона намагалася говорити спокійно, хоча руки тремтіли. — Ці люди… вони не жартують. Навіщо ти береш у борг під такі відсотки? Навіщо топиш себе і мене в цьому болоті?
— Мене підставили! — Максим гепгув кулаком по столу. — Той вискочка, мій колишній колега… Він забрав моє крісло! Ти думаєш, мені легко?
— Я розумію, що тобі складно. Але вихід не в пляшці й не в боргах. Візьми себе в руки. Знайди будь-яку роботу, почни спочатку. Якщо ти не зупинишся — ми не зможемо бути разом. Я хочу сім’ю, а не вічний страх.
Це ніби подіяло. На тиждень він став колишнім Максимом: квіти, прибрана кухня, резюме в ноутбуці. А потім — новий виток. І ще один. І ще. Олена рахувала ці «останні рази», поки не збилася з ліку. Любов не зникла в один момент — вона вимерзала поступово, покриваючись шаром льоду від кожної його брехні.
Останньою краплею стало те, що «гості» почали приходити вже під самі двері. Олена зрозуміла: вона більше не відчуває до нього нічого, крім виснажливого жалю, який тягне на дно її саму.
— Іди, Максиме. Просто бери речі й іди, — сказала вона холодно, коли він знову почав благати на колінах. — Ти не любиш мене. Ти любиш свій спосіб життя. І я більше не буду його частиною. І, будь ласка, скажи своїм кредиторам, що тут тебе більше немає.
Він підвівся. Жалість в його очах миттєво змінилася на щось інше — гостре, темне…
— Ще побачимося, — прошипів він перед тим, як вийти.
Минуло пів року. Життя ніби почало повертатися в нормальне русло, але ночі стали справжнім випробуванням. Олені почали снитися кошмари.
Вона біжить темною вулицею. Позаду — тупіт важких кроків і хрипкий сміх. Максим не один, за ним тіні якихось людей, облич яких не розгледіти.
«Куди ж ти, сонечко? — кричить він, і цей голос уві сні звучить як скрегіт металу. — Я ж казав, що ми зустрінемося!»
Вона прокидалася в холодному поту, серце калатало десь у горлі. Сни ставали все реалістичнішими. У них він підстерігав її біля під’їзду, йшов за нею в метро, мовчки дивився у вікно. Вдень вона почала постійно озиратися. Кожен високий чоловік у плащі викликав у неї острах.
Однієї ночі сон зайшов занадто далеко. Олена опинилася в глухому куті між цегляними стінами. Вона чула, як вони наближаються. Максим виступив з темряви, тримаючи в руках щось важке.
Раптом з-за сміттєвих баків вистрибнув величезний чорний кіт. Він був схожий на тінь, що ожила. Кіт вигнув спину, його очі спалахнули жовтим полум’ям, і він видав такий лютий шип, що чоловіки завмерли. Тварина кинулася вперед, чілячись пазурами в обличчя переслідувачів. Максим відсахнувся, закриваючи обличчя руками, і… відступив. Його очі були сповнені страху перед звичайним котом.
— Ще побачимося, — знову кинув він, розчиняючись у тумані разом зі своїми поплічниками.
Олена прокинулася. У кімнаті було тихо, тільки годинник цокав на стіні.
Вранці подзвонила Мар’яна. Її голос був дивно напруженим. Попросила терміново зустрітися.
— Оленко, ти тільки не хвилюйся. Я тут новини дізналася… про Максима.
— Мар’яно, я не хочу про нього чути, — відрізала Олена.
— Ні, послухай. Його більше немає. Ще зо два тижні тому… Кажуть, що там історія темна… борги. Загалом, усе.
Олена заціпеніла. Два тижні тому? Саме тоді, коли сни стали такими нестерпними.
— Ти чого замовкла? — Мар’яна торкнулася її руки. Вони йшли парком біля будинку Олени.
— Дивись… — Олена зупинилася, вказуючи на лавку біля арки.
Там сидів великий чорний кіт з білими «шкарпетками» на лапах і яскраво-жовтими очима. Він дивився прямо на Олену, ніби чекав.
— Фу, якийсь брудний, — скривилася Мар’яна. — Ходімо краще в кафе, я тобі таке розповім…
Але Олена вже не чула. Вона підійшла до кота. Той не втік, навпаки — підвівся і потерся головою об її коліна, тихо замуркотівши. Це був він. Той самий захисник із її кошмарів.
Того дня кіт, якого вона назвала Маркізом, переїхав до неї. Вона відмила його, підлікувала, і вперше за довгий час почала спати спокійно. Кошмари зникли, ніби їх і не було. Максим більше не з’являвся навіть у думках.
Минув ще місяць. Олена везла Маркіза до ветеринара на плановий огляд.
— Ти ж у мене молодець, — посміхалася вона, несучи кота в переносці. — Зараз лікар скаже, що ти зовсім здоровий, і купимо тобі тих паштетів, які ти любиш.
Коли вона виходила з клініки, сонце сліпило очі. Раптом Маркіз у переносці глухо зашипів, випустивши пазурі. Олена підняла голову.
Назустріч їй ішов чоловік. Високий, у знайомому світлому плащі. На мить їй здалося, що це він. Те саме обличчя, та сама хода. Серце пропустило удар. Чоловік порівнявся з нею, на мить затримав погляд, ледь помітно посміхнувся і пройшов повз.
Олена зупинилася, важко дихаючи. Вона обернулася, але перехожий уже розчинився в натовпі.
— Це просто схожість, — прошепотіла вона собі. — Просто гра уяви. Його немає. Маркіз просто відреагував на запах іншої тварини…
Вона подивилася на кота крізь сітку переноски. Маркіз сидів нерухомо, продовжуючи дивитися вслід чоловікові. Його жовті очі світилися дивним, майже людським розумінням.
Олена міцніше притиснула до себе переноску і прискорила крок. Вона знала: що б там не було в минулому, тепер вона не одна. І тіні більше не мають над нею влади.
