Ця історія почалася як казка, але тепер я відчуваю себе героїнею драми, яку пише хтось невидимий. Мене звати Богдана, і, чесно кажучи, я думала, що вийшла заміж за чоловіка мрії. Максим уважний, добрий, щедрий. Я навіть уявити не могла, що цей образ зникне дуже скоро після весілля.
Все почалося, коли приїхала його доросла донька від першого шлюбу, Уляна. Вона зараз на останньому курсі університету, і на літо має виїжджати з гуртожитку. Я думала, це питання вона легко вирішить сама. Тож коли ми зібралися всі разом за вечерею, я радісно усміхнулася, коли вона сказала:
— Я вже вибрала чудову квартиру. Оренда там недорога, і недалеко від роботи.
Я була задоволена: добре, що Уляна вже доросла та самостійна. Вона взагалі приємна дівчина. Але я не мала особливого бажання виховувати дітей. На мій подив, Максим несподівано втрутився:
— Та нащо тобі та оренда? Бабусина квартира ж вільна. Завтра поїдемо до нотаріуса, я напишу дарчу на тебе.
Це прозвучало, наче грім серед ясного неба. Я застигла з келихом у руці, дивлячись на нього з нерозумінням. Як так? Ми ж з ним мали інші плани на цю квартиру! Ми думали продати її й згодом придбати земельну ділянку для будівництва власного дому. Це була наша мрія, мати свій родинний дім, де все буде за моїм смаком, де я буду господинею.
— Максиме, — почала я з обуренням, — як це розуміти? У нас на цю квартиру ж були інші плани!
Він лише знизав плечима і, майже поблажливо, усміхнувся.
— Так, кохання моє, вибач. Але ж ти бачиш, як виросли ціни на нерухомість і на оренду теж? Уляні буде дуже важко. А ми побудуємо будинок за містом наступного року, обіцяю. Буде у нас справжнє “родинне гніздо”, в якому ти будеш господинею. Я вже купив ділянку землі.
Ці слова наче пройшли повз мене. Я не чула ані його обіцянок, ані виправдань. У голові був лише один образ: бабусина квартира, яка мала допомогти нам втілити мрію, тепер переходить до Уляни. І це рішення він прийняв без мене.
— Але ж ця квартира скільки коштує! Нам же потрібні ці гроші! — розгублено повторювала я, не вірячи своїм вухам.
Максим роздратовано глянув на мене, ніби я була малою дитиною, яка не розуміє очевидних речей. Його погляд обурив мене ще більше, але я ще не знала, наскільки глибокий удар мене чекає.
— Знаєш, — сказав він з таким холодом у голосі, що я ледь стримала сльози, — я вже шкодую, що одружився з тобою.
Ці слова обпалили мене, мов вогонь. Кілька секунд я просто сиділа, вражена, намагаючись знайти хоч щось, що могло б пояснити цей напад. Чому він так на мене розлютився? І чому сказав це саме при Уляні?
— Як це розуміти? — ледь стримуючи сльози, прошепотіла я. — Я ж твоя дружина, Максиме! Тільки я маю бути головною людиною у твоєму житті!
Уляна відвела погляд, ніби це було їй неприємно. Але ж це я мала бути тим, хто відчуває дискомфорт! Це я тут — чужа, не потрібна, непочута.
— Наталко, заспокойся, — сухо сказав Максим. — Я люблю тебе, але ж ти бачиш, це для Уляни важливо. Ти ж не хочеш, щоб їй було важко у житті?
— А мені легко? — мій голос здригнувся, але я продовжила, вже не стримуючи розпачу. — Я що, не маю права на плани? На свої мрії? Ти навіть не порадився зі мною!
Він зітхнув, як це часто робив, коли вважав, що я перебільшую. А тоді відповів з усмішкою:
— Ти ж знала, що у мене є донька. Це життя, кохана. Всі ми маємо робити вибір.
— Вибір? — з іронією у голосі перепитала я. — Тобто я завжди буду на другому місці, коли справа стосується твоєї дочки?
Він встав з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті, уникаючи мого погляду.
— Наталя, мені набридло це. Я хотів, щоб ти зрозуміла, але ти, здається, тільки про себе думаєш. Можливо, я справді помилився, одружившись з тобою.
Ці слова були останньою краплею. Вони зламали щось всередині мене. І тоді я зрозуміла: це кохання було дурним. Я віддала своє серце, сподіваючись на спільне майбутнє, на сімейний затишок, на кохання, яке буде взаємним і чесним. Але переді мною був лише порожній, байдужий чоловік, який не цінував ні мене, ні наших планів.
Наступного ранку я мовчки зібрала свої речі. Він навіть не спробував мене зупинити. Мабуть, думав, що мої емоції — це просто каприз, що я заспокоюся і повернуся. Але я знала, що більше не повернусь. Це було не кохання. І я знову залишилася сама, але на цей раз з розумінням, що маю цінувати себе.