fbpx
Дозвілля
Живу в столиці. Щиро вірила, що сидітиму у своєму домі до останнього і навіть думати не бажала про те, що доведеться їхати зі своєї затишної квартири. Коли ж “прилетіло” зовсім поруч і вікна моєї квартири вилетіли у двір, зрозуміла, що потрібно рятуватись. Поїхала до подруги на деякий час. якби знала чим обернеться, пересиділа б ті три тижні вже б вдома. Бо тепер хоч плач, просто не уявляю, як бути і що робити

Живу в столиці. Щиро вірила, що сидітиму у своєму домі до останнього і навіть думати не бажала про те, що доведеться їхати зі своєї затишної квартири. Коли ж “прилетіло” зовсім поруч і вікна моєї квартири вилетіли у двір, зрозуміла, що потрібно рятуватись. Поїхала до подруги на деякий час. якби знала чим обернеться, пересиділа б ті три тижні вже б вдома. Бо тепер хоч плач, просто не уявляю, як бути і що робити.

З подругою ми з дитинства товаришуємо. Раніше були ближчі за сестер, але з роками все ж трохи віддалились. Відколи вона заміж вийшла і в неї одне за одним дітки посипались, наше спілкування практично нанівець зійшло. Справа в тому, що я в свої 45 заміжня не була і діток не маю. Заробляю розведенням екзотичних котів, тож життя у нас різне, наскільки це узагалі можливо.

Подруга кликала мене до себе в Умань з першого ж дня. Я все відповідала, що не панікую і сидітиму тут до останнього. Та й кому потрібні мої три кішки. Хто за ними наглядатиме? Проте, коли “прилетіло” зовсім поруч і мої вікна вилетіли у двір, я зрозуміла, що їхати таки доведеться.

Подруга прийняла мене дуже гарно. Ми нарешті наговорились за всі роки. Часто плакали згадуючи минуле. Гуляли містечком. До речі горе місто Умань. Затишне і невеличке. Шкода, Софіївка зачинена була.

Але не про те мова. З першого ж дня я помітила напруження у відносинах моєї подруги з її старшим сином. Хлопцю 14, закінчив дев’ятий клас. Період складний – перехідний вік і все таке. Подруга ніяк йому ради дати не могла. Часто вони з чоловіком, не дивлячись на комендантську годину, ходили його шукати нічними вулицями.

Так ось. Повернулась я додому пробувши у подруги рівно три тижні. Доки мене не було, сусід на моє прохання найняв майстрів, вікна встановили і, навіть, косметичний ремонт зробили в кухні. Звісно, я розраховувалась.

Ми часто зідзвонювались з подругою, аж місяць тому вона мене ошелешила: вирішили вони з чоловіком, що їхній син старший навчатиметься у столиці, а проживати буде в мене.

— Ти наглядати за ним будеш. Все одно дітей у тебе немає і часу повна торба. Виховуй там його.

Я отетеріла просто. У мене маленька однокімнатна квартирка. Куди сюди ще підлітка запитую? Але подруга нічого такого в цьому не бачить. Говорить, що документи вона вже подала і приїде їх нащадок на початку серпня, аби “звикнути” до незнайомого міста.

— Ти в нас жила і я зрозуміла, що тільки тобі можу свою дитину у такі часи довірити. та й разом приїдете, якщо не дай Боже, знову щось почнеться.

Сиджу і ледь не плачу. Треба вигадати, як відмовити і при цьому не втратити таку дорогу мені людину. Я сирота вже. Ні батьків, ні братів із сестрами. Одна лиш у мене душа рідна на всій планеті і втрачати я її не хочу. Але брати до себе підлятка з таким складним характером теж не хочу.

І як бути?

Дарина С.

27,06,2022

Головне фото – pexels.