Женя відкрила ноутбук чоловіка. Зазвичай вона такого не дозволяла собі, але інтуїція буквально кричала — щось відбувається. У папці “Документи” знайшлося листування з рієлторкою. Чоловік потай вирішив продати їх будинок

Я не буду ремонтувати будинок, який оформлений на твою матір — провчила хитрого чоловіка

— Пашо, я тут склала кошторис на новий дах, — Женя простягнула чоловікові заповнений аркуш паперу. — Подивися, будь ласка.

— Який дах? — Павло навіть не глянув на розрахунки. — У нас зараз повно інших справ.

— Ти ж сам казав, що після зими обов’язково треба перекривати. Пам’ятаєш, у спальні текло?

— Женю, давай не зараз, — чоловік роздратовано відсунув папери. — Я зайнятий.

Женя мовчки забрала кошторис. За дванадцять років шлюбу вона навчилася розуміти всі інтонації чоловіка. Зараз він явно щось приховував.

Увечері, укладаючи десятирічну Алісу спати, Женя згадала, як вони вперше приїхали дивитися цей будинок. Старий, але міцний, з великим подвір’ям і соснами по периметру. Павло тоді усміхався і обіцяв, що вони все зроблять разом.

— Оформимо на маму, — сказав він. — Так податків менше буде. Потім переоформимо на нас обох, коли закінчимо ремонт.

Женя повірила. Вклала у ремонт усі свої заощадження, премії, навіть прикраси продала. Чотири роки вони з Алісою кожні вихідні проводили у селі — садили квіти, фарбували паркан, вибирали штори й світильники.

— Мам, а чому тато останнім часом такий нервовий? — раптом запитала Аліса.

— З роботи втомлюється, сонечко.

— А Віра Миколаївна з третього поверху казала, що бачила його у кафе з якоюсь жінкою. Вони довго сиділи над паперами.

У Жені стиснулося серце. Але вона лише погладила доньку по голові:

— Спи, моя хороша. У тата багато робочих зустрічей.

Уклавши Алісу, Женя відкрила ноутбук чоловіка. Зазвичай вона такого не дозволяла собі, але інтуїція буквально кричала — щось відбувається. У папці “Документи” знайшлося листування з рієлторкою Оленою Соколовою:

“Будинок хороший, але потребує серйозного ремонту. За такою ціною швидко не продамо…”
Женя повільно закрила ноутбук. Отже, ось як. Продавати вирішив. Той самий будинок, який вона своїми руками перетворювала на сімейне гніздо. І навіть не спромігся обговорити це з нею. Звісно, навіщо? Будинок же оформлений на свекруху.

Два дні вона мовчала, обмірковуючи ситуацію. А на третій…

На третій день Женя вирішила діяти. Вранці вона зібрала документи: всі чеки на будівельні матеріали, які дбайливо зберігала, квитанції про купівлю меблів, договори з робітниками. Кілька років вона складала їх в окрему папку — звичка бухгалтера.

— Добрий ранок, Ірино Петрівно, — Женя подзвонила свекрусі. — Як ваше здоров’я?

— Усе добре, Женю. Паша казав, що ви ремонт у будинку затіяли?

— Ні, що ви. Ремонт я робити не буду. Будинок же ваш, ось ви й вирішуйте, що з ним робити.
У слухавці повисла тиша.

— Женю, ми ж домовлялися. Це просто формальність.

— Звісно, Ірино Петрівно. Формальність. Ви ж не проти, якщо я перестану вкладати гроші у ваш будинок? Раз це формальність.

— Паша знає, що ти дзвониш?

— А навіщо Паші знати? Будинок ваш, із вами й обговорюю.

Увечері розмова з чоловіком продовжилася

— Що ти наговорила мамі? — Павло нервово ходив по кухні. — Вона весь день мені дзвонила.

— Правду, Пашо. Що більше не збираюся витрачати гроші на чужу власність.

— Яку чужу? Це ж наш будинок!

— Ні, любий. Це мамин будинок. По документах. А раз так, нехай мама і займається ним.

— Женю, припини. Ти ж знаєш, чому ми так оформили.

— Знаю. Щоб було зручніше продати, не питаючи думки дружини.

Павло застиг.

— Що ти таке кажеш?

— Я бачила листування з рієлтором. Не варто було залишати відкритий ноутбук.

— Ти рилася у моєму комп’ютері?

— А ти за моєю спиною вирішив продати будинок, у який я вклала чотири роки життя і всі заощадження.

Женя дістала папку з документами.

— Ось, дивись. Двісті тисяч на матеріали. Сто п’ятдесят — на меблі. Вісімдесят — робітникам. І це тільки те, що підтверджено чеками. А скільки куплено просто так, без документів? Скільки сил і часу витрачено?

— Ми ж усе разом робили.

— Разом? Ти приїжджав раз на місяць на кілька годин. Це я щовихідних з Алісою безвилазно торчала там. Це я вибирала кожну плитку, кожну розетку. Це я контролювала робітників і вчила нашу доньку саджати квіти. А ти тепер хочеш усе це продати?

— Женю, з’явилася чудова можливість. Новий проєкт, гарні перспективи.

— І ти вирішив, що можеш самостійно всім розпоряджатися? Прекрасно. Тільки от халепа — будинок без ремонту даху не продаси. А дах я ремонтувати не буду. І паркан фарбувати не буду. І газон стригти теж.

— Але ж ти сама хотіла…

— Хотіла. Поки думала, що це наш спільний будинок. А тепер нехай мама займається своєю власністю.

Павло сів за стіл.

— Що ти пропонуєш?

— Для початку поверни мені гроші. Усе, що я вклала. Раз будинок не наш спільний, я хочу отримати свою частку. Ось розрахунки, усі документи додаються.

— Зараз таких грошей немає.

— Знаю. Тому ось тобі другий варіант — оформляємо будинок на нас обох, як і обіцяв чотири роки тому. І тоді будь-які рішення про продаж ухвалюємо разом.

— А якщо я не згоден?

— Тоді продавай, як є. Тільки врахуй — стан будинку без ремонту я тобі гарантую плачевний. Дах протікає, паркан валиться, газон заростає бур’янами. І грошей на відновлення я більше не дам.

Аліса забігла на кухню:

— Мамо, тату, ви сваритеся?

— Ні, сонечко, — Женя усміхнулася доньці. — Ми з татом обговорюємо важливі дорослі справи. Іди, пограй у своїй кімнаті.

Коли донька пішла, Павло запитав:

— І давно ти це планувала?

— Що саме? Вимагати своє? Ні, тільки коли дізналася про твої плани продати будинок. А от звичка зберігати чеки — вона в мене професійна, ти ж знаєш.

Павло кілька днів уникав розмов, затримувався на роботі. Женя не наполягала. Вона методично збирала речі з села, привезла додому кімнатні рослини, улюблені штори, подушки. Аліса не розуміла, що відбувається:

— Мамо, чому ми все забираємо додому? У селі ж так гарно було.

— Я вирішила трохи змінити інтер’єр, мила. Квітам вдома буде краще.

На вихідних на ділянці з’явилася Ірина Петрівна. Вона довго ходила по будинку, оглядаючи кімнати:

— Женю, навіщо ти все забрала? Тут тепер так пусто.

— Ірино Петрівно, це ж ваш будинок. Ось ви і вирішуйте, як його обставити.

— Припини, ти ж знаєш, що це формальність.

— Знаю. Але я більше не хочу мати справу з формальностями. Чотирьох років вистачить.

Свекруха стиснула губи:

— Паша сказав, ти вимагаєш повернути гроші.

— Не вимагаю. Пропоную вибір — або компенсація моїх вкладень, або переоформлення будинку на двох власників.

— А якщо ми продамо будинок?

— Будь ласка. Тільки врахуйте — зараз він у не найкращому стані. Дах протікає, паркан валиться. На ремонт потрібні великі гроші. А я більше у чужу власність не вкладатиму ні копійки.

Ірина Петрівна похитала головою:

— Ви з Пашею стільки років разом. Невже не можна по-хорошому домовитися?

— По-хорошому — це коли чоловік і дружина все вирішують разом. А не коли дружина випадково дізнається про продаж будинку з листування з рієлтором.

Увечері зателефонувала рієлторка Олена:

— Євгеніє Миколаївно? Добрий вечір. Я щодо продажу будинку.

— Слухаю вас.

— Павло Сергійович сказав обговорити з вами деталі. Я завтра приїду о дванадцятій, добре?

— Не варто, Олено. Я не маю відношення до продажу. Будинок оформлений на Ірину Петрівну, з нею і вирішуйте.

— Але ваш чоловік сказав…

— У мене немає прав на цей будинок. Тому й обговорювати нічого.

Павло прийшов додому пізно. Сів на кухні, довго мовчав:

— Ти спеціально всім цим займаєшся?

— Чим, Пашо?

— Маму смикаєш, рієлторці телефонуєш.

— Я нікому не телефоную. Це мені дзвонять щодо продажу будинку, на який я, як з’ясувалося, не маю жодних прав.

— Женю, давай спокійно все обговоримо.

— Давай. Я уважно слухаю, що ти запропонуєш.

— Мені потрібні гроші для нового проєкту. Дуже перспективного. Якщо продати будинок зараз…

— Пашо, стоп. Ти пропонуєш обговорити продаж будинку, який тобі не належить? Він же мамин.

— Припини! Ти прекрасно знаєш, що це наш будинок.

— Ні, любий. За документами це мамин дім. І я більше не збираюся вдавати, що це не так.

— Чого ти хочеш?

— Я вже сказала: або повертаєш мої вкладення, або оформлюємо дім на двох.

— А якщо ні?

— Тоді продавай його, як є. Але без моєї участі у ремонті за нього багато не виручиш.

Аліса постукала у двері кухні:

— Можна до вас?

— Звісно, заходь, — Женя усміхнулася.

— Ми в село поїдемо на вихідних?

Павло підвівся:

— Обов’язково поїдемо, зайчику. Мама всі квіти забрала, треба нові посадити.

— Ні, тато, — Женя похитала головою. — У село ви поїдете без мене. Я більше не буду займатися чужим будинком.

— Мамо, чому чужим? Це ж наш дім!

— Ні, сонечко. За документами це дім бабусі Іри. Тож нехай бабуся і займається ним.

Аліса розгублено переводила погляд з мами на тата:

— Тато, я не розумію. Чому дім бабусин? Ми ж там усе разом робили.

Павло мовчки вийшов з кухні. Женя обійняла доньку:

— Усе буде добре, мила. Тато просто має прийняти правильне рішення.

Через тиждень Павло вперше поїхав у село сам. Повернувся похмурий, задумливий. Увечері сів поруч з дружиною у вітальні:

— Я сьогодні пів дня лагодив дах. Сам. Виявилося, це не так просто.

— Ти ж у нас здібний, з усім впораєшся.

— Женю, я все зрозумів. Справді.

— Що саме?

— Як багато ти робила всі ці роки. Поки я будував плани й рахував майбутні прибутки, ти насправді створювала наш дім.

— Уже не наш, Пашо. Мамин.

— Перестань. Завтра я їду до нотаріуса. Будемо оформлювати документи на двох.

— А як же твій перспективний проєкт?

— Знайду інші варіанти фінансування. Або відкладу. Не знаю. Але дім я не продам.

— Чому?

— Аліса вчора принесла свій альбом. Пам’ятаєш, той, де вона збирала всі наші дачні фотографії? Чотири роки по місяцях. Як ви клумби розбивали, паркан фарбували, альтанку будували. А я там лише на парі знімків з’являюся. І знаєш, що вона сказала?

— Що?

— «Тато, ми ж не можемо продати нашу пам’ять». Я ніби вперше побачив усе її очима. Це ж не просто дім. Це історія нашої родини. Яку ти створювала.

Женя промовчала. Павло підсунувся ближче:

— Мої дорогі дівчата чотири роки будували гніздо. А я, хотів усе зруйнувати заради примарної вигоди.

— Пашо, справа не у вигоді. Справа у повазі. Ти не мав розв’язувати такі питання за моєю спиною.

— Знаю. І знаєш, що найприкріше? Ти ж навіть не влаштувала сварку. Просто спокійно показала мені, як я сам себе загнав у глухий кут.

— Я бухгалтер, любий. Ми не сваримося, ми рахуємо.

Павло засміявся:

— І порахувала ти все правильно. Завтра вранці їду до мами, потім до нотаріуса. А на вихідних поїдемо разом лагодити дах. Аліска вже велосипед приготувала.

— Може, спершу документи оформимо?

— Обов’язково оформимо. Але дах треба лагодити негайно, він же тече. Ти ж не залишиш мене з цим сам на сам?

Женя усміхнулася:

— Не залишу. Тільки май на увазі — тепер усі витрати навпіл.

— Я б і сам… Але ти права. Навпіл — значить разом.

Аліса влетіла до кімнати:

— Отже, ми їдемо на дачу? Я нові квіти для клумби вже підібрала!

— Їдемо, сонечко. Будемо далі писати нашу історію. Тепер уже точно нашу.

Наступного дня вони втрьох сиділи у нотаріуса. Ірина Петрівна, поставивши останній підпис, і з полегшенням зітхнула:

— Нарешті все правильно оформили. А то цей дім у власності як камінь на шиї був.

— Мамо, ти ж сама погодилася.

— Погодилася, бо ти просив. А тепер ось ви з Женею самі розбирайтеся. Тільки дім не смійте продавати, я там уже місце під грядки придивилася. На пенсії буду з Алісою овочі вирощувати.

Вийшовши від нотаріуса, Павло обійняв дружину:

— Як думаєш, у нас ще багато історій попереду?

— Думаю, дуже багато. І всі — наші спільні.

Увечері на дачі вони втрьох сиділи в альтанці. Аліса гортала свій альбом із фотографіями:

— Мамо, тато, а давайте все ж таки нову клумбу зробимо? Просто завтра зранку? Я вже й схему намалювала.

Павло переглянувся з дружиною:

— Звісно, зробимо. Тепер усі важливі рішення ухвалюємо разом.

You cannot copy content of this page