Христина була одною у цілому білому світі. Так вийшло, батьки пішли рано, з родичами стосунки не склалися. В її рідному селі роботи не було. Спочатку вона спробувала знайти щастя в столиці, але якось не вийшло. Тому дівчина оселилася в невеликому південному містечку.
Приїжджим влаштуватися на хорошу роботу було важко. Але Христина була не примхливою, пішла працювати в невеликий магазинчик і орендувала кімнату неподалік. З’явилися подруги і знайомі. Життя налагоджувалося.
Робота їй подобалася. В неї були покупці, які заходили в магазин постійно. Згодом вона вже знала, хто і в який час зазвичай до неї приходить і що купує.
Дуже їй подобався один дідусь, Павло Іванович. Він приходив за продуктами об одинадцятій годині ранку. Купував різне, але кожного дня він брав одну моркву, один буряк, чотири картоплини і невеликий качан капусти.
— Павле Івановичу, я Вам зібрала все для борщу, що ще брати будете? — з порога зустрічала його Христина.
— Зараз гляну, що ще там у тебе є і що-небудь візьму, — зазвичай відповідав він.
— Вам не набридає кожного дня їсти борщ? Та й варити його щодня напевно важко. Можна ж зварити на два або й на три дні.
— Ні, моя дружина вчорашній не їстиме. А готувати вона любить.
— А хто вона, ваша дружина? Я щось її не пригадаю, — запитала в дідуся Христина.
— Та не любить вона по магазинах ходити і тому кожного разу мене відправляє. Я в магазин, вона на кухню. У нас чіткий розподіл обов’язків, — пожартував Павло Іванович.
Ось так протікали її робочі будні. Люди заходили, купували і йшли. Вона з кимось пожартує, комусь поспівчуває. Бувало і в борг дасть, під запис, до зарплати відпустить.
У цей день все було, як завжди. Об одинадцятій годині вона зібрала для Павла Івановича пакет продуктів, відклала під прилавком. Відвідувачів було багато, час пролетів непомітно. Тільки о четвертій годині її погляд впав на пакет.
«Дивно, Павло Іванович не заходив. Можливо цього разу дружина приходила. Я ж її не знаю. Та й він скаржився на біль в коліні», — промайнуло у неї в голові.
Наступного дня дідусь не зайшов знову. Христина вже почала хвилюватися. О шостій годині вечора забіг, ще один постійний покупець.
— Я пам’ятаю, ви якось розмовляли з дідусем, бадьорим таким. Павло Іванович його звати. Ви його знаєте? — Запитала вона у чоловіка.
— Так, він мій сусід з другого поверху. Такий уважний, ввічливий, — відповів покупець.
— Залиште мені, будь ласка, його адресу. Він уже два дні не заходить. А людина у віці. На ноги скаржився. Я б зібрала пакетик, після роботи занесла. Мені не важко.
— Он будинок навпроти, третій під’їзд, другий поверх. Квартира направо.
Завершивши свою роботу, Христина зібрала продукти для борщу у пакет. Поклала туди буханець хліба і ще кілька дрібниць. Дійшовши до квартири, вона подзвонила у двері — тиша. Штовхнула їх, а вони виявилися відчиненими. Христині стало страшно, але вона все ж вирішила зайти до квартири.
— Павле Івановичу, це Христина з магазину. Я продуктів принесла. Ви вдома?
— Заходь, дитинко, я ось тут. Встати не можу, бо нога розболілася.
Христина озирнулася, квартира була дуже занедбаною. Стояв стійкий запах гнилі і старості. З першого ж погляду було зрозуміло, що ніякої жінки тут немає вже давно.
— Павле Івановичу, я балкон відкрию, щоб провітрити вашу оселю? Як Ви тут?
— Відкривай. Я дуже їсти хочу і чаю гарячого, — відповів їй Павло Іванович.
Вона нашвидкуруч приготувала вечерю, заварила чай і відкрила балконні двері. Весь балкон був завалений пакетами з її магазину і гнилими овочами. Христина жахнулася. І перелякано подивилася на старого.
Павло Іванович, після ситної вечері, міцно спав. Обличчя його порожевіло, дихання було спокійне і рівне. Христина зітхнула і взялася за прибирання. Очистила весь балкон, вимила посуд, навела порядок в квартирі. Павло Іванович навіть не прокинувся, коли вона шуміла.
Дівчина пішла на кухню і зварила борщ.
— Валечко, це ти? За мною прийшла? — Пролунало з кімнати.
— Не лякайтеся, це я — Христина, — вона визирнула з кухні, — Я тут вам борщу зварила. Хочете?
Старий тихо заплакав.
— Дитинко, вибач мене. Я все придумав, та й сам згодом повірив у свою ж вигадку. Моя дружина, Валентина, уже давно на небесах. Я один живу. Знаєш, мені дуже погано без неї. Вона вставала завжди набагато раніше за мене і відразу йшла на кухню. Коли я прокидався, — почав розповідати старий, — Завжди відчував запах котлет або оладок. Але більш за все мені подобався запах борщу. Ось я й приходив купувати продукти. Клав їх на стіл, а коли прокидався, принюхувався. А раптом, мені усе це наснилося і я таки відчую запах борщу. Розплющу очі, а моя Валечка зі мною.
Христина розгубилася, не могла підібрати слів розради.
— Не лякайся, — продовжував він, — Я не божевільний. Я чудово розумів, що цього вже ніколи не буде. Але все ж таки купував, а потім складав на балкон. А зараз, коли відчув запах, справді подумав, що все це мені наснилося і моя Валентина тут, поруч. Пробач мене за те, що обманював тебе і спасибі велике за твою небайдужість до старого. А борщику твого, я поїм із великим задоволенням. Я відтоді, як дружити не стало і не їв його.
Ось уже чотири роки минуло, після цього випадку, Христина доглядає за стареньким, а купувати кожного дня продукти Павло Іванович перестав.
Фото ілюстративне.
