Захар несподівано відмовився їхати з нами до батьків. Сказав, що мусить завершити якесь термінове завдання на роботі. Спершу я особливо не переймалася, адже самій вирушити додому також було приємно: мати допомогла з дітьми, а батько пригощав нас домашніми ковбасками. Однак щось не давало мені спокою

– Ти вже говорила з ним про все це чи ні?, – запитала мене подруга.

-Я?… – Ще ні, Віро. Я сама не до кінця розумію, що відбувається.

Коли ми з дітьми поверталися з Різдвяних свят, я ще була сповнена оптимізму. У нашій родині є давня традиція щороку збиратися в батьківській хаті, смакувати кутею, випікати пампушки й дружно колядувати. Цього разу, як і завжди, я з захватом чекала, що все пройде чудово.

Проте мій чоловік, Захар, несподівано відмовився їхати зі мною. Сказав, що мусить завершити якесь термінове завдання на роботі. Спершу я особливо не переймалася, адже самій вирушити додому також було приємно: мати допомогла з дітьми, а батько пригостив нас домашніми ковбасками.

Однак щось не давало мені спокою. Зимові канікули промайнули швидко, діти наковзалися на льоду й накаталися на санчатах у селі. Повернувшись до міста, я сподівалася, що Захар зустріне нас із теплими обіймами, розповість, як він сумував, і ми разом сядемо до вечері. Але двері квартири ніхто не відчинив. Темний коридор зустрів нас холодом, а в кімнатах панувала дивна тиша.

Ми з Вірою знайомі ще з університетських часів, тож вона добре мене розуміє. Коли вранці я зателефонувала їй у сльозах, то почула, що сама Віра має підозри: мовляв, бачила Захара біля нашого дому в товаристві якоїсь жінки. Вона не наважувалася сказати мені одразу, щоб не псувати свята. Я була ошелешена.

Додому Захар повернувся під вечір, і перше, що я відчула – якусь незвичну відчуженість між нами. Він майже не дивився мені в очі, сів на кухні й проковтнув вечерю мовчки, як чужа людина. Діти раділи, що батько нарешті вдома, але він, здається, не розділяв їхню радість. Я сіла навпроти й не знала, з чого почати розмову.

На другий день вранці вирішила поговорити з ним відверто. Сказала, що знаю про зустріч із якоюсь невідомою жінкою. Він спершу заперечував – нібито це колега, якій треба було допомогти з документами. Але я бачила, як непевно він перебирає ложку в руках і майже не з’їдає сніданок. У нас ніколи не було таємниць одне від одного, тож раптом відчула, що ґрунт під ногами починає хитатися.

Віра порадила мені не впадати у відчай і запросила відвідати разом недільну службу в церкві, адже в нашій традиції прийнято спершу звернутися до духовної опори, коли щось іде не так. Після служби ми з нею довго гуляли поблизу храму, говорили про те, чи варто мені нагнітати ситуацію. Я вирішила, що маю зібратися з духом і все з’ясувати по суті.

Того ж дня ввечері, коли діти вже лягли спати, я попросила Захара сісти поруч і пояснити мені, що відбувається. Він мовчав. Зрештою, зізнався, що почувається втомленим, ніби загубив себе. Сказав, що зустрічався з тією жінкою кілька разів, але запевняє, що це лише ділові стосунки. Я злилася й засмутилася водночас: не могла повірити, що мені доводиться випитувати правду в рідної людини.

Наступні дні минали в напруженій атмосфері. Я дивилася на нашу родинну ікону, що висить над столом, і згадувала, як ми з Захаром колись були щасливі, коли народилися діти, як разом пекли паски на Великдень чи ліпили вареники на свята. Тепер наше спільне життя розгорталося наче книжка з порваними сторінками.

Я намагалася повернути собі внутрішню рівновагу, тож посідала за вишивання рушників – це завжди мене заспокоює. Схема вишивки складна, як і наші теперішні стосунки. Голка раз у раз плутається у нитках, і я думаю про те, як часто ми з Захаром заплутуємося у власних емоціях.

Минув тиждень, а ми так і не знайшли спільної мови. Він уникає серйозних розмов, пояснює, що не готовий з’ясовувати все відразу. Я боюся, що за цією мовчанкою ховається щось глибше, ніж проста перевтома чи криза в стосунках. Але водночас не хочу наламати дров, висуваючи звинувачення без незаперечних доказів. У мене двоє дітей, я не маю права дати їм відчути, що родина ось-ось розлетиться, мов картковий будиночок.

Поки що намагаюся відволіктися хатніми справами, бачуся з Вірою, аби не втрачати рівноваги. Але моє серце стискається щоразу, коли уявляю, що наш дім може втратити звичне тепло.

Якась частина мене все ще вірить, що ми зможемо полагодити наш шлюб. У наших українських традиціях повага та взаємодопомога – основа великої родини. Та чи вистачить цього, якщо одну з найважливіших цінностей – довіру – уже частково зруйновано?

Зараз звертаюся до вас, дорогі читачі. Як би ви вчинили на моєму місці: боролися далі й намагалися зберегти сімейний затишок чи відпустили людину, якщо вона сама не хоче боротися за стосунки?

You cannot copy content of this page