fbpx
Дозвілля
Як тільки брат Лариси дізнався, що Надійка переїхала до Ігоря, прилетів одразу. Бачте, не подобалось йому, як все обернулось. Він собі усе інакше уявляв і бачив. До Ларисиної кімнати, навіть не зайшов, а навіщо? Легше ж повчати

— А ти, Петре не галасуй тут! Поклади руку на хрест і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Ларисою стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Чи не вперше спокійний Ігор так говорив із братом дружини. Дуже вже його дістали оті постійні пересуди та повчання. Люди мов змовились – одне поперед-одного лізуть, як не з порадами, так з нотаціями. Але жоден не хоче стати на його, Ігореве місце. Розповісти, як потрібно і він може, а от, як бути коли сам опинився в такій ситуації ніхто не знає.

Ігор з Ларисою прожили щасливих двадцять років. Ніхто не вірить, але жодного разу між ними ні непорозуміння якого, ні образи. Усе у них ладилось, усе разом та вдвох. Мають чотирьох прекрасних донечок: старша цьогоріч школу скінчила, а найменша в перший клас пішла. Добротний дім, велика господарка. Ігор поганих звичок не мав, усе до хати ніс, та й Лариса роботяща. А що ще для щастя треба!

Та не судилось! Стала Лариса все частіше на здоров’я жалітись. Швидко виморювалась, дихати ставало не просто. Місцеві спеціалісти руками розвели, мовляв пані здорова, хай не робить на порожньому місці негараздів собі. А воно все гірш та гірш. Подались до столиці, там пройшовши чи не всіх можливих фахівців, дізнались, що ж з Ларисою. Приїхали чорні та темні. Лариса дітей до себе тулить плаче постійно, а Ігор ніби в воду опущений у вухах слова професора:

— Процес незворотній. Уже через рік не впізнаватиме нікого, можливо навіть рухатись не зможе. Вдіяти нічого не можна, навіть відтягнути того не під силу.

Той рік прожив зі своєю Ларисою, так ніби останній. Відвіз нарешті її і дітей за кордон, туди де білий пісок і пальми тримають небо. Об’їздили усю Україну, побували чи не в кожному куточку, чи не біля кожної пам’ятки. Здійснив усі Ларисині мрії. Все про, що ще з молоду просила, про що й мріяти часу не було, усе зробив. Вона розуміла все. Жила кожен день на повну. Раділа кожному дню, кожній хвилині.

Зараз Ігор згадуючи той час не розуміє. Здається і до того жили добре, але той рік був особливим. Сповненим сонця. Сповненим життя.

Все було так, як і спрогнозував той професор. Вона зникла не одразу. Тікала крізь пальці, як вода. Кожного дня по краплині. Кожного дня по маленькій піщинці свідомості. Аж доки не перетворилась на тінь себе колишньої. Ніби й вона, але не вона. Ніби й жива, але вже не тут.

Ігор. Ігор тримався з усіх сил. Вчив доньку, плів косички і смішні хвостики меншим. Доглядав свою Ларисочку, як умів. Ніхто не поспішав на допомогу. Справляється якось, ось і добре.

А він щоранку наказував собі піднятись з ліжка. Наказував жити заради дітей. Щоранку давав собі задачі, які мусив виконати до вечора, бо інакше нічого не міг. Бо усвідомлення того, що стало з його життям його з’їдало, спопеляло.

Надія була янголом. Молодесенька(трохи старша за його найстаршу доньку) медсестричка, яка проходила стажування в їхній районці. Приходила робила необхідні процедури Ларисі. Встигала не лишень свою роботу зробити, а й з Ігорем парою слів перекинутись. Підтримувала.

Заходила в будинок і одразу усіх ніби від сну своїм щебетом-сміхом будила. Усіх вона бачила. Для кожного в неї добрі і щирі слова були.

Спочатку їхні зустрічі були таємними. Бо ні він не вона ще не розуміли, що ж їх поєднує. Зовсім скоро зрозуміли – жити одне без одного не можуть. Їй вісімнадцять – ще зовсім дитина, а йому сорок п’ять – у нього сім’я, дружина і четверо дітей.

Як тільки брат Лариси дізнався, що Надійка переїхала до Ігоря, прилетів одразу. Слів не добирав.

— А ти, Василю не галасуй тут! Поклади руку на хреста свого і скажи що міг би вчинити інакше? Ти зміг би сам ради дати четвірці дітей і нерухомій дружині? Мовчиш? От і мене не вчи жити, як можу, так і живу! Ти вперше відколи те з Ларисою стало сюди прийшов. Можливо хоч спитаєш, як вона?

Уже десять років Ігор живе з Надією. Тихо і спокійно у них. Мають спільного синочка і доню. За Ларисою доглядають вдвох.
Люди й досі в тому селі не можуть заспокоїтись: так не робиться. Як – то при живій жінці в хату іншу привести? Але от на місце Ігоря ніхто не поспішає. Так посудять-потеревенять і до роботи. А життя іде.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.