— Пакуй валізи, доню!
— Знову весь день у телефоні просиділа? — несподівано пролунав голос із передпокою.
Шурхіт пакетів і звук кроків свідчили, що Марія Сергіївна повернулася з роботи. Вона кинула сумку на тумбочку й пройшла до кімнати.
— Мамо, я працювала, — пробурмотіла дочка з кутка дивана.
— Працювала? І яка ж це робота, що ні копійки в дім не приносить? — Мати підійшла ближче, прищурилася, уважно оглядаючи ноутбук на столі. — Ти хоч пам’ятаєш, що завтра останній день платити за квартиру?
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Просто зараз із проєктами важко, всі клієнти скупі, — Ольга відкинулася на подушки.
— Проєкти? Які ще проєкти? Знову свої картинки в інтернеті малюєш? Ти знаєш, скільки я сьогодні на ногах вистояла? А ти сидиш тут, вигадуєш красиві слова, але грошей від цього жодної копійки.
Марія Сергіївна вийшла до коридору, витягла з сумки чеки й кинула їх на стіл. Їхній вигляд для неї був достатнім доказом важкості життя.
— Ти до чого це? — голос Ольги став напруженим.
— А до того, що тобі пора вже дорослішати! — Марія Сергіївна підвищила голос. — Скільки можна сидіти у мене на шиї? Ти думаєш, я вічна?
— Мамо, досить, я все розумію. Просто зараз складний період, роботи немає. Таке трапляється з усіма.
— З усіма?! — Вона повернулася, підняла пальці, ніби рахувала. — Ось у Тані з третього під’їзду дочка на двох роботах працює, а у тебе завжди “складний період”.
Ольга стиснула губи, але нічого не відповіла.
— Знаєш, а ти збирай-но валізи, донечко, — раптом відрізала мати.
— Що? Ти серйозно? — Ольга підвелася. — І куди ж мені йти?
— Куди хочеш, — втомлено видихнула Марія Сергіївна. — Я більше не можу тебе утримувати. Все, розмову закінчено.
Вона вийшла з кімнати, залишивши доньку сидіти у розгубленості. Настала тиша. Важкі кроки матері за стіною нагадували метроном, що відраховував хвилини до того моменту, коли потрібно приймати рішення.
Ольга судомно набрала повідомлення подрузі: “Лєно, терміново потрібна допомога. Можу пожити у тебе?” Відповідь прийшла швидко: “Приходь. Але тільки тимчасово”.
Збираючи речі, Ольга відчувала, як все всередині перевертається. Що брати з собою? Останнім часом вона майже не виходила з дому, а про переїзд і думати не могла. Вона кидала у сумку все підряд, не розбираючи.
У голові лунав голос матері: “Пакуй валізи”, “Я більше не можу тебе утримувати”.
У передпокої стояла Марія Сергіївна, мовчки, не підіймаючи очей. Ольга чекала, що мати скаже бодай щось наостанок, але та лише махнула рукою.
Двері зачинилися. Ольга стояла на сходовій клітці з валізою і рюкзаком. “Ну що ж, свобода починається”, — пробурмотіла вона собі під ніс і вийшла на вулицю.
Ну що, герой-визволитель, розповідай, як докотилася до такого життя, — Олена сперлася на одвірок, спостерігаючи, як Ольга розпаковує речі.
— Мама сьогодні не в настрої. Вирішила, що я повинна платити їй за те, що дихаю, — Ольга кинула на підлогу пакет із одягом.
— А ти, значить, свята? Доросла, самостійна, але все одно на маминій шиї сидиш? — Олена скептично усміхнулася, сідаючи на край ліжка.
— Та годі тобі, — пробурчала Ольга. — Я ж не байдикую, працюю на замовлення.
— На замовлення? І багато заробила? — подруга кивнула на її старий рюкзак.
— Замовлення зараз так собі. Платять копійки. Ти ж знаєш, як у нас усе влаштовано: хто ближче до годівниці, той і жирує. А решті — крихти, — Ольга безпорадно розвела руками.
Олена хмикнула, встала й пішла на кухню. Там заскрипіла кришка чайника.
— Олю, одразу скажу: я не можу тримати тебе тут безкоштовно. Я й сама на одну зарплату ледве виживаю, — долинуло з кухні.
— Зрозуміла, зрозуміла. Я що, нахлібниця якась? Знайду роботу. Хоча б тимчасово, — голосно відповіла Ольга.
Ввечері, коли вона залишилася сама у кімнаті, квартира Олени здалася їй занадто тихою. Лежачи на старому дивані, Ольга дивилася у стелю, розмірковуючи, як мати могла так із нею вчинити. “Нічого, я їй ще доведу. Влаштуюся, стану на ноги. Нехай потім шкодує”, — запевняла вона себе.
Наступного ранку Олена потрясла її за плече:
— Підйом! Половина дня вже минула. Сходи хоча б у магазин, купи щось. Не мені ж двох годувати.
Ольга невдоволено випірнула з-під пледа. Її починала дратувати настирливість подруги.
— Олено, дай оговтатися. У мене стрес. Ти не розумієш, як це — коли тебе виганяють із дому! — її голос звучав жалібно.
— Стрес? — Олена кинула на неї погляд через плече. — А ти думаєш, у мене стресу немає? Я кожного дня пашу, додому приходжу — сил немає. Якщо хочеш тут залишитися, не вдавай із себе мученицю.
— Та зрозуміла я! Усе зрозуміла! — Ольга махнула рукою.
Однак слова Олени не спонукали її до дій. Тиждень промайнув непомітно. Олена йшла на роботу, а Ольга залишалася вдома й дивилася фільми. Пару разів вона відкривала сайти з вакансіями, але швидко закривала: вимоги здавалися їй нереальними.
У п’ятницю ввечері, коли Олена повернулася, вона зупинилася на порозі, дивлячись на Ольгу, яка зручно влаштувалася на дивані.
— Я сьогодні заплатила за квартиру, — сказала подруга. — З тебе п’ять тисяч гривень. І якщо надумала залишатися, далі сплачуєш цю суму.
— Та почекай ще пару днів, я щось придумаю.
— Ні, так справа не піде. Олю, або ти починаєш рухатися, або йдеш. У тебе тиждень.
Слова подруги прозвучали різко. Ольга лише недовольно пробурмотіла у відповідь:
— Ну ти й зануда. Добре, зрозуміла. Не переймайся.
Але в голові дівчини пролунала тривога. Куди вона піде, якщо й Олена її вижене?
Влаштуватися на роботу виявилося простіше, ніж Ольга думала, але це не принесло радості. Від ранку до вечора вона таскала коробки у супермаркеті, викладала товар на полиці, а до кінця зміни ледве пересувала ноги.
— А ось і ти! — Олена стояла біля дверей, коли Ольга, знесилена, повернулася додому. — Де ти пропадала?
— Що за допит? Я з роботи.
— Ну нарешті! Хоч на щось згодилася, — Олена хмикнула й повернулася до раковини.
— Олено, не починай. Я сьогодні весь день на ногах. Як тільки заплатять, віддам тобі гроші за квартиру, — Ольга кинула сумку у куток.
— Дуже сподіваюся. І за продуктами теж непогано було б сходити, бо я плачу не тільки за квартиру, а й тебе годую, — Олена обернулася до неї. — Олю, ти доросла дівчина. Доросла, розумієш?
— Та чого ти до мене причепилася? — Ольга підняла очі. — Не можеш трохи потерпіти?
Олена глибоко вдихнула, намагаючись стриматися, але потім різко випалила:
— Я тобі не мати, зрозуміла? Я тобі нічого не винна. Тож будь ввічливою!
Ольга мовчки пішла у кімнату, але слова подруги засіли в її голові.
Наступного ранку її розбудив дзвінок із супермаркету — адміністраторка з обуренням нагадала, що варто приходити на роботу вчасно. Виявилося, графік змінився, але Ольгу ніхто не попередив.
— Добре, я скоро буду, — буркнула вона, ледве вимовляючи слова. Всередині все кипіло.
Робочий день перетворився на хаос: клієнти сварилися, начальство прискіпувалося. До вечора Ольга почувалася повністю спустошеною. Коли вона повернулася додому, Олена сиділа за ноутбуком. Ольга обережно поставила сумку біля дверей.
— Привіт, — кинула вона.
— Привіт, — коротко відповіла подруга, не відриваючись від екрана.
Поглянувши на стіл, де стояла чашка з ранковою кавою й недоїдені бутерброди, Ольга незадоволено буркнула:
— А чому ти не прибрала?
— Ти про що? — Олена різко повернулася. — Думаєш, я зобов’язана ще й за тобою прибирати?
— Я, між іншим, цілий день працювала! Могла б і прибрати, якщо раніше прийшла!
— А могла б і не залишати, якщо пізніше виходиш! Думаєш, ти одна тут стомлюєшся? — Олена різко підвелася. — Я більше не можу. Збирай речі, Олю. Йди. Здається, я розумію твою маму. Не розумію лише, як вона терпіла так довго.
— Олено, зачекай! — спробувала заперечити Ольга, але подруга махнула рукою:
— Усе. З мене досить.
У цей момент Ольга зрозуміла, що їй знову нікуди йти. Спочатку мати, тепер подруга. І все за однією схемою.
Наступного дня вона з важким серцем вирушила до батьківського дому.
Марія Сергіївна мовчки відчинила двері.
— Що, повернулася? — холодно запитала вона.
— Мамо, прости, я все зрозуміла, — Ольга опустила погляд.
— Подивимось, наскільки ти все зрозуміла, — мати розвернулася й пішла на кухню.
Ольга відчула, що їй дали шанс. Але чи зможе вона ним скористатися? Сумніви тиснули на неї сильніше, ніж будь-коли.
Ранок у квартирі матері почався з гучного звуку працюючого телевізора. Марія Сергіївна завжди вставала о шостій ранку й вмикала новини. Раніше це не заважало Ользі, але сьогодні вона прокинулася від шуму й сонно пробурмотіла:
— Мамо, можна трохи тихіше?
— Тихіше? — голос матері долинув із кухні. — А я, по-твоєму, тут під тебе маю підлаштовуватися? Ти ж учора обіцяла допомогти з прибиранням. Де твоя допомога?
— Зараз… Зберуся, — Ольга сіла на дивані, потягуючись.
Марія Сергіївна зайшла до кімнати, витираючи руки об старий кухонний рушник.
— Слухай, раз уже повернулася, то працювати треба. Це тобі не курорт. Досить мріяти.
— Я вже влаштувалася у кол-центр, — роздратовано відповіла Ольга. — Через тиждень почну.
— Кол-центр… — мати задумливо глянула на неї. — Ну, хоча б щось. Тільки не здумай кинути, як роботу у супермаркеті.
Ольга промовчала, удаючи, що їй не цікава ця розмова.
Тиждень свободи минув швидко. Робота у кол-центрі виявилася ще гіршою, ніж Ольга припускала. З ранку до вечора вона сиділа у тісному кабінеті, навушники тиснули на вуха, а клієнти траплялися такі, ніби змагалися в тому, хто зможе сильніше принизити оператора.
— Це нестерпно, мамо, — поскаржилася вона за вечерею.
— А хто сказав, що буде легко? — мати відрізала шматок чорного хліба й подивилася на доньку поверх окулярів. — Думаєш, я все життя з легкої роботи гроші отримую?
— Ти мене взагалі не підтримуєш, — Ольга відсунула тарілку. — Ніби чекаєш, коли я знову впаду.
— Я чекаю, коли ти нарешті станеш на ноги, — суворо відповіла Марія Сергіївна. — Але, якщо чесно, сумніваюся, що це станеться.
Ці слова зачепили Ольгу сильніше, ніж вона хотіла це визнати. Вона підвелася з-за столу й пішла до своєї кімнати. До кол-центру вона вирішила більше не повертатися.
Наступного дня їй спала на думку ідея, як полегшити своє становище. Вона попросила у матері грошей, сказавши, що хоче записатися на «курси підвищення кваліфікації».
— А це тобі навіщо? — недовірливо запитала мати.
— Ну, щоб потім знайти нормальну роботу. Я ж не хочу все життя в кол-центрі сидіти, — Ольга намагалася говорити впевнено, але постійно відводила погляд.
Марія Сергіївна зітхнула, але гроші все ж дала.
— Сподіваюся, ти їх не дарма витратиш.
Однак замість курсів Ольга вирушила до торговельного центру. Вона купила собі кілька речей і зайшла у кафе. Їй хотілося хоча б на якийсь час забути про роботу й постійні докори.
Через кілька днів правда випливла. Сусідка, яка працювала в тому ж торговельному центрі, випадково розповіла матері, що бачила Ольгу там у робочий час.
— Ти мене за кого маєш? — голос Марії Сергіївни пролунав голосніше, ніж будь-коли. — Я тобі останні гроші віддала, а ти по магазинах ходиш?
— Мамо, це… Я просто… — Ольга запиналася, намагаючись придумати виправдання.
— Ніяких «просто»! Збирай речі, Олю. Цього разу все.
— Мамо, ти серйозно? Мені нікуди йти!
— А мені байдуже, — холодно відрізала мати. — Ти сама так вирішила.
Увечері Ольга сиділа у порожній кімнаті дешевої комуналки, куди змогла переселитися. Пакети з її речами стояли біля стіни. Вона дивилася у вікно, за яким тьмяно світив ліхтар, і думала, як усе так склалося. Їй було гірко, але вона вже не могла звинувачувати нікого, крім себе.
На ранок вона прокинулася від холодного світла, що пробивалося крізь тонкі штори. Лежачи на старому ліжку, вона усвідомила, що далі тягнути вже неможливо. Ольга взяла блокнот, який знайшла серед своїх речей, і написала на першій сторінці: «План дій».
Вона вирішила почати з малого: спочатку влаштуватися хоча б на тимчасову роботу, аби оплачувати оренду. Її першою метою стало зібрати гроші на справжні курси — ті, які допоможуть їй знайти стабільну роботу.
Через кілька днів Ольга знайшла вакансію офіціантки у невеликій кав’ярні. Робота була нелегкою, але клієнти здебільшого виявилися ввічливими, а колектив — доброзичливим. Вперше за довгий час вона відчула, що може втриматися на ногах.
Кожну зарплату Ольга відкладала, поступово зменшуючи витрати до мінімуму. За кілька місяців вона змогла накопичити достатньо для того, щоб записатися на курси з графічного дизайну, які давно її цікавили.
Курси відкрили для неї новий світ. Ольга не тільки навчилася працювати у сучасних програмах, а й познайомилася з людьми, які поділяли її інтереси. Вона отримала стажування у невеликій дизайн-студії, а потім і перші замовлення на фрілансі.
Одного вечора, коли Ольга закінчувала черговий проєкт, їй зателефонувала мати.
— Як ти там, Олю? — голос Марії Сергіївни був спокійним, але трохи невпевненим.
— Нормально, мамо, — відповіла Ольга. — Я зараз працюю над одним важливим замовленням.
— Замовленням? — здивувалася мати. — Ти хочеш сказати, що справляєшся?
— Справляюся, — тихо відповіла Ольга, в її голосі прозвучала гордість.
Між ними запала пауза. Марія Сергіївна зітхнула.
— Вибач, якщо я була занадто суворою. Я просто хотіла, щоб ти стала самостійною.
— Я знаю, мамо. І… дякую за це, — відповіла Ольга.
Вона закінчила розмову, відчула тепло в серці й зрозуміла, що вперше за довгий час не відчуває образи чи розчарування. Ольга нарешті навчилася стояти на ногах і цінувати свої зусилля. Її шлях був складним, але він вів до свободи й справжньої впевненості у собі.
