fbpx
Дозвілля
Я помітив її тоді, коли поправляв перед дзеркалом капелюха, збираючись виходити з театру. Вона стояла позаду, з букетом рожевих троянд, і, мабуть, чекала якогось актора, щоб  висловити свою подяку наодинці. Так собі думав, а в самого аж підошви лоскотало, щоб рушити з місця в її напрямку

Я помітив її тоді, коли поправляв перед дзеркалом капелюха, збираючись виходити з театру. Вона стояла позаду, з букетом рожевих троянд, і, мабуть, чекала якогось актора, щоб  висловити свою подяку наодинці. Так собі думав, а в самого аж підошви лоскотало, щоб рушити з місця в її напрямку. Але я стояв, вдаючи, що поправляю щось, і ловив у дзеркалі відображення чарівної жінки. Нарешті мене почали штовхати з обох боків – і я звільнив місце іншим. Проте цього було достатньо, щоб я її загубив. Ні з чим я пішов до дверей, і натовп виніс мене на свіже, повітря.

“Холодно. І для душі, і для тіла” , – подумав я, поправляючи комір пальта. І тут… хтось торкнувся мого плеча.

– Вибачте, молодий чоловіче, не могли б Ви допомогти мені?

Янгольський голосочок, якого повинні боятися всі чоловіки, не зупинив мене, бо це була вона – красуня із дзеркала.

– З великим задоволенням, – відповів я. – Усе, що дамі заманеться. Навіть власне серце.

– Ой, ну що Ви? Мені так багато не треба! Проведіть мене додому, бо подруга затрималась, а я сама боюсь: вуличка темна, хоч і в центрі міста.

Я підставив їй руку і, задоволений таким обертом подій, повів свою паву, як у танці.

– А де ж Ваші квіти? – наважився я почати розмову. – Мабуть, якийсь актор сподобався?

– Актриса. Вона моя подруга, – леді трохи помовчала. – Одні досягають мрій у цьому житті, іншим – щастя тільки сниться. От як мені. А Ви що, спостерігали за мною? – запитала сердито, а за мить розляглася сміхом. – Та не шукайте виправдання. Я бачила Вас у дзеркалі й зникла в ідеальний для цього момент. Гра у хованки для дорослих, – вона знову засміялася.

Тепер я зрозумів, що влип, але не знав куди. З’явилася одразу тисяча запитань – і жодної відповіді. Єдиним незаперечним фактом була вона, я і дійсно темна вуличка.

– Ось я і вдома, – почув я крізь роздуми. – Не думайте про мене погано. Зазвичай я не чіпляюся до незнайомих чоловіків, але Ви мені сподобались. То, може, зайдете на чашечку кави? Не мовчіть і погоджуйтесь, – вона взяла мене за руку й повела до будинку. – Сміливіше, чого Ви так, ніби вночі у джунглях? – вона засміялась.

– Ні, я у розвідці, – бадьоро мовив я, проганяючи лихі передчуття.

У квартирі було тихо і тепло. Якийсь оманливий спокій огорнув тіло – і я впав у м’яке крісло. Тут з ’явилась і господиня дому… З вином, тістечками, цукерками і… тортом.

– Ого! – вихопилось у мене. – З якої нагоди свято?

Вона мило усміхнулась і продовжувала мовчати, запалюючи свічку.

– Ну ось, тепер вимкнемо світло, поставимо класну касету і, якщо Ви вже тут, я дещо розповім.

У цій тиші, при коливанні язичка полум’я, вона була втіленням романтичної краси, і я пошкодував, що далеко позаду часи романсів і серенад.

– Сьогодні в мене день народження, – порушила вона тишу, а в твердому голосі почувся неспокій. – Мені сьогодні багато порівняно з юністю і мало, щоб покинути цей світ. – Вона знову замовкла, а в моєму серці прокинулась недавня тривога.

– Та не будемо про це, – заспокоїла одразу. – Давайте вип’ємо за нашу зустріч – і їжмо торт.

Вино було червоним, як і її вуста (мимоволі всі чоловіки думають про одне і те ж), солодким і п’янким (вже навіть тому, що це було її вино).

– Там, у театрі… Я обманула Вас, що чекала подругу. Я грала у виставі епізодичну роль, тому Ви мене й не помітили. Всі одразу звертають увагу на величини мистецтва.

Я взявся було заперечувати, але вона зупинила мою брехню:

– Не треба джентльменських проявів: у мене всьому є своя ціна. Так от, уже після вистави якийсь хлопчина тицьнув мені квіти, бо “головних героїв” закидали ними. Я навіть його поцілувала, – вона сумно посміхнулась. – Не із вдячності, ні. Просто приділила йому більше уваги, і вже будучи в залі з мамою, він дивився на мене.

– Тоді де ж ці троянди? Не викинули ж Ви їх у смітник? – я промовив ці слова так, ніби боявся почути ствердну відповідь.

– Звичайно, ні. Я чекала свого коханого, який обіцяв прийти на виставу – і не прийшов. Його не було й у гримувальні… Я чекала у фойє: думала, затримався на роботі чи мене загубив. Тоді й Вас помітила. Встигла поставити квіти на свій стіл і наздогнати вже надворі. Просто не хотілося самій святкувати цей важливий день.

Останні два слова вона вимовила з іронічним сарказмом і задмухнула свічку.

– Зазвичай бажань не розголошують, але я загадала, щоб у Вашому житті було все гаразд, – вона знову посміхнулася, що я швидше відчув, ніж побачив.

Коли вона поставила на стіл свічник, її обличчя було інакшим: ніби вона щось знала. Мені стало моторошно, але я боявся залишити її саму.

– Я давно зрозуміла, що життя – звичайнісінька гра: у доміно, у карти, у рулетку, одне слово, у що завгодно. Дорослі – як діти: їм постійно потрібно гратися, тільки ігри надто серйозні і жорстокі… А давайте і ми пограємо в гру!? – очі зірвалися з полум’я і загадково блиснули на мене.

– Ні, ні, ні, – я мало не замахав руками, відчуваючи недобре. – Краще, потанцюємо під Джо Дассена.

Я підійшов до неї:

– Забудьте ролі, будьте собою.

– Добре, – надто легко погодилась, але коли догорить остання свічка, мене не буде.

– Та не кажіть дурниць, – мій голос став різким. – Я Вас нікуди не відпущу, ножа в руки не дам і сам нікуди не піду. Пістолета, сподіваюсь, у Вас немає, – пожартував, щоб трохи  пом’якшити ситуацію. Вона гірко посміхнулася, не мовивши ні слова, похитала головою, а очі набубнявіли сльозою.

Я втішав її як міг, посилав під три чорти її обранця, називав його дурнем, бамбулою і т.д. і т.п., казав, що в неї ще все попереду – і слава, і кохання… Потім ми їли торт, пили вино, заїдали цукерками, танцювали – усе було прекрасно, я навіть відчув, що по-справжньому закохуюсь у цю надзвичайну жінку, аж доки…

Ми не помітили, що догорає остання свічка, аж доки не стало темно. Вона міцно пригорнулася до мене, і я знову відчув холодній присмак сумного майбутнього. Я обхопив її обома руками, щоб не вислизнула. Вона торкнулася моїх вуст, вони були теплі, але якісь неживі. Панічний страх заволодів мною до останку, я почав, її цілувати майже як востаннє чи щоб вдихнути життя… Зараз уже й не пам’ятаю. Вона мовчала. У темряві я якось надибав вимикача – і світло різонуло в очі. Ця жінка, яка зачарувала мене в дзеркалі, лежала нерухомо. Я нахилився до обличчя. Вона, мабуть, відчула мою присутність, бо ворухнула губами:

– Я дякую за все, що ви для мене зробили. Тепер я можу відійти щасливою.

– Е ні, – заперечив я. – Ви жартуєте, просто розігруєте мене. Але для – чого це Вам? Ви не на сцені, а я прийшов не на виставу!.. – мій голос зірвався: – З мене досить. Я звик до  нормального життя без усяких там ролей! Мабуть, Вам так не цікаво! – я вилетів у коридор, одягнув пальто, капелюх і повернувся попрощатися.

Вона лежала так само: нерухома, зів’яла. Уже зовсім сердитий, я схопив її за руку… Вона була холодна…

Лікарі сказали, що вона у неї була безнадійна недуга, але вона щаслива, що так легко відійшла у кращий світ.

А я подумав: “Життя людське – це просто гра і зміна декорацій…”

Богдана Стельмах