Тимофій Петрович бережно допоміг дружині присісти на лавочку, яку поставили біля могилки. Катерина після смерті Ади зовсім здала. Колись веселі сірі очі миттю погасли. В них – тільки біль. А з пам’ятника весело посміхалася їхня єдина незабутня донечка. Навіть холодний чорний граніт не міг сховати екзотичну вроду дівчини. Великі мигдалевидні очі, високі скули, повні уста і каскад хвилястого довгого волосся, передає Вісник
Пам’ять зрадливо повернула стрілки годинника назад на 25 років. Тієї осені у повітрі пахло щастям. Тільки-но закінчилася найстрашніша війна. Скрізь розруха, голод, а вони були такі щасливі! Війна вкрала цілих чотири роки життя. І тепер треба було надолужувати, поспішати жити! Адже не встигли надихатись одне одним, натішитись. Того червня тільки отримали дипломи медиків, 20-го числа розписались і зіграли весілля у гуртожитку, в неділю мали виїжджати з Києва у селище на Миколаївщину – він хірургом, вона терапевтом. Та того дня поїзди йшли іншим напрямком… Їх зібрали у деканаті й дали розподілення у військові шпиталі.
…Відразу після війни молоде подружжя медиків направили працювати в невелике містечко на Західну Україну.
– Тимоше, повинна тобі сказати… – сівши на табурет, почала говорити Катя. Видно було, що молодій жінці кожне слово дається важко. І серце Тимофія полетіло кудись униз і почало голосно гупати. – Через поранення я ніколи не зможу народити тобі дітей. Якщо ти вирішиш розлучитись, я зрозумію. Тільки давай зробимо це зараз.
Тимофієві ніби хтось лезом по серцю провів: він же довгими ночами під свистом куль так мріяв, як після війни няньчитиметься з дітлахами, носитиме їх на плечах, гуратиме…
Але кинути Катю? Це все рівно що відтяти собі руку. Вона ж його, така рідна. Підійшов, мовчки взяв її лице у долоні і почав зціловувати сльози, які котилися по щоках.
– Мила, кохана, ми все переживемо, тільки разом…
Ось уже чотири місяці, як Тимофій з Катею живуть на новому місці. Їх поселили у великому будинку, який колись належав польському судді. Роботи у лікарні було багато, повертатися часом доводилося пізно. Складний пацієнт затримав Тимофія і цього разу. Надворі було так темно, що хоч око виколи. Пронизливий вітер доймав, здавалося, до самої середини. А тут на голову посипався сніг з дощем. У таку негоду хочеться швидше у хату, до грубки. Тим більше, що Ганя, яка допомагала Каті по господарству, пиріжків сьогодні мала напекти. І раптом з боку річки почувся писк. Спочатку Тимофій подумав, що то собаченя. Пожалів тваринку і пішов на той звук. Але що ближче він підходив, то серце стискалося дужче: це не собака скавчала, це плакало дитя. І дійсно, на березі біля самої води сиділо маля. На вигляд років двох. Дівчинка. Чорненька, замурзана, зовсім знесилена. Здавалося, ще мить – і вона навіть не мала би сили плакати.
Тимофій скинув пальто, замотав у нього малу і чимдуж помчав додому.
Катя, як побачила, що приніс чоловік, тільки зойкнула. Схопила дівчинку, крикнула Гані, щоб та гріла воду і наливала в балію, а сама почала стягувати з неї мокрий одяг.
Спочатку дівча відпарили, вкутали у шерстяну ковдру, натерли п’яточки часником, намастили борсуковим жиром. Потім Ганя принесла чаю і пиріжків. Дівчинка хапала і ковтала їх так, ніби ніколи не бачила їжі. У Каті по щоках котилися сльози. Вона брала кожен замурзаний пальчик і витирала його рушником. Рука мимоволі потягнулася до голівоньки з кучерявим чорним волоссям і міцно притиснула до грудей. Мала, наситившись і зігрівшись, міцно заснула. А Катя з Тимофієм сіли за стіл і ніби вклякли. Кожен боявся заговорити першим. Чоловік нарешті зважився:
– Катюнь, дівчинку викинули на вулицю, як щеня. Нікому вона не потрібна на цьому світі. Не в дитбудинок же її віддавати… Сама доля її послала нам. Давай залишимо.
А Катю і вмовляти не довелося.
– Ви геть навіжені, – стала у дверях і склала руки Ганя. – Хіба не бачите, що то циганка? А цигани своїх дітей кидають лише тоді, коли вони не жильці – їй на смерть пороблено.
Катя з Тимофієм лише переглянулися: забобони.
З появою Ади у домі поселилося щастя. Хоча дівчинка була дика і запущена. Її доводилося вчити буквально всьому: стояти, ходити, розмовляти. До того ж було таке враження, що Ада не могла наїстися: її ручки тягнулися до всього їстівного навіть тоді, коли вже була ситою. Коли ж Катя з Тимофієм виходили з Адочкою гуляти, вона від них тікала: дівча взагалі не вміло йти поруч з дорослими, триматися за руки. А щось пояснювати їй доводилося пошепки, в жодному разі не підвищуючи голосу. Інакше в малої починалась істерика. Та Катя з Тимофієм день за днем відігрівали дівчинку своєю любов’ю та турботою. І помалу Адочка навчилася посміхатись. А яке то було щастя, коли вона вперше промовила слова «тато» і «мама»! А коли одного дня підбігла, пригорнулась, обняла маленькими ручками за шию, то на очах Тимофія виступили сльози. Якби ж дитина не була такою хворобливою!
Тільки серед сусідських дітлахів чи у садочку хтось чихне – в Адочки температура. І то така, що від дитини добами доводилося не відходити.
Не раз Катя помічала, як Ганя виразно дивилася на неї, коли малеча вкотре починала горіти. Жінка у душі й сама знала, що якби вона не була лікарем, то малої давно не було б на цьому світі. Вони з Тимофієм робили неможливе і вже не рахували, скільки разів своїми знаннями і турботою проганяли від дитини смерть.
– Тут у селі біля міста циганський табір став, підіть запитайте про Адочку, шкода ж дитяти, – шепнула якось хазяйці Ганя.
І хоча Катя не вірила забобонам, до циган пішла. Біля кибитки сиділа стара циганка і курила люльку. Вона примруженими очима глянула на жінку і відрізала:
– Я не можу тобі допомогти. Ця дитина не повинна була жити і не житиме. Гниле коріння у неї, на ній і обірветься. Ти тільки відсунула у часі неминуче. Йди геть.
У Каті – мурашки по шкірі. Як, звідки вона знає? Розумного пояснення не знаходила. Тимофієві нічого не сказала, а сама стала жити у страху.
…І день, якого Катя так боялася, настав. На той час Ада вийшла заміж і чекала на дитинку. Залишалися лічені місяці до появи такого довгоочікуваного дитяти. Молода жінка, гордо несучи попереду своє велике пузо, вийшла з жіночої консультації. Дійшла до пішохідного переходу – і, тільки ступила на дорогу, звідкілясь узялися білі «Жигулі»… Жінка впала, немов підкошена, тільки встигла живіт прикрити руками.
Лікар, який вибіг на крик з вулиці, лише прошепотів: «Вона уже не з нами».
Читайте також: Сповідь: Несу цей грiх через усе життя
