— Я, мабуть, нічого не розумію у тому, як живе сучасна молодь, — подумала вона, стискаючи у долонях чашку чаю. Вся ситуація, що розгорталася останні місяці, ламала її зсередини.
Софія Іванівна сиділа на своїй кухні, тримаючись за голову. У голові гуділо і жінка не могла зосередитися. Вона не пам’ятала, коли востаннє так себе почувала. Усе пішло шкереберть, але найбільше ображало те, що власний син, її рідний Марко, накричав на неї. Власний син заступився за невістку, за Ірину, і не підтримав інтереси родини.
Вона з самого початку знала, що Ірина не гідна їх сина. Ще коли Марко привів її до будинку, Софія Іванівна відчула, що ця жінка принесе лише нещастя. Ірина була занадто вітряною, не вміла поводитися з родиною, постійно на щось жалілася, мовляв, втомилася від побутових проблем, хоча Софія Іванівна, маючи трьох дітей, ніколи не дозволяла собі слабкості.
Але Марко був сліпий у своїй любові. Вона вже готова була сприйняти це як факт, поки не дізналася, що Ірина при надії. Софія Іванівна переконала себе, що з появою дитини все зміниться. Ну добре, не найкраща невістка, але в їхній родині має зростати онук. Її онук. І він має рости у цілій родині. Для неї це було важливо понад усе.
Але все пішло не так, як вона уявляла. Маленький Андрій, їхній онук, був єдиним світлим промінцем у всій цій історії. Софія Іванівна душі не чула у ньому, та це лише більше загострювало напругу між нею та невісткою. Чоловік Софії Іванівни, Олексій, намагався не втручатися, але було видно, що йому також не подобається Ірина. Вони обидва вважали, що вона не підходить їхньому сину.
“Андрій має залишитися у нашій родині” — думала вона, — “Але його мати, ця жінка… Нехай вона йде під три чорти!”
Одного дня, якого Софія Іванівна боялася та очікувала водночас, нерви Ірини не витримали. Софія зайшла до їхньої квартири, щоб, як завжди, поговорити з Марком, коли раптом почула, як Ірина бігала по кімнаті, кидаючи свої речі у валізу. Вона нервово згрібала дитячі іграшки й свої речі, метушилася.
— Правильно, забирайся звідси! — вигукнула Софія Іванівна, не приховуючи своє до неї ставлення. — Але Андрія я тобі не віддам, не сподівайся!
Ірина зупинилася, різко повернулася до неї, очі її палали гнівом.
— Та це не ваш онук, заспокойтеся! — промовила вона з холодним спокоєм, що приголомшив Софію, наче грім з ясного неба.
— Що!? — Софія Іванівна відчула, як голова запаморочилася. — Як ти смієш таке говорити!?Ах ти ж… Ти ще гірша, ніж я думала! Влізла у нашу родину, як ти могла! Сину, ти чув!? — Ти ще й рогоносець!
— Та припиніть вже, Софія Іванівна, — втрутилася Ірина, продовжуючи збирати речі. — Марк все знав з самого початку. Ще до нашого весілля.
Софія Іванівна застигла на місці. Їй здалося, що земля під ногами хитається. Вона обернулася до сина, сподіваючись побачити в його очах обурення, але він стояв мовчки, відвівши погляд.
— Це правда? — голос Софії затремтів. — Ти знав? Ти стерпів таке приниження!?
— Мамо… — Марко зробив крок вперед, намагаючись знайти слова. — Так, я знав.
— Ти знав!? І ти мовчав! — Софія Іванівна втратила контроль. — Як ти міг зрадити свою родину!?
— Це не зрада, мамо, — тихо сказав Марко. — Ми з Іриною вирішили виховувати Андрійка разом. Це мій вибір і я не дозволю тобі зруйнувати наше життя.
Софія Іванівна відчула, як холодний піт стікає їй по спині. Все, що вона побудувала, все, що вона вважала правильним, руйнувалося на її очах.
— Ти… Ти підтримуєш її? Ти готовий піти проти мене заради цієї жінки?
— Мамо, Ірина нікуди не піде, — Марко сказав це чітко і впевнено. — А якщо ти не заспокоїшся, ми з Іриною та Андрійком знайдемо собі інше житло. А ти… ти залишишся сама.
Софія Іванівна затремтіла. Вона не знала, що сказати. Син… її син, якого вона виховувала, на якого покладала такі надії, зараз стояв перед нею і фактично відрізав її від своєї сім’ї.
— Нічого вже не розумію… — пробурмотіла вона, більше до себе, ніж до них.
Серце боляче стиснулося. Її життя, її світ зруйнувався. Син пішов від неї і це обурювало більше, ніж вона могла уявити.
Після тих подій минуло два місяці. Марк з Іриною помирилися й у них потроху налагодилось сімейне життя. Софія Іванівна ніяк не могла змиритися з витівкою сина та сприйняти, що Андрійко не її рідний онук. Вона більше нічого не розуміла у житті й навіть не намагалася зрозуміти. Їй тільки хотілося няньчити онуків. Власних онуків, хоча Андрійка вона дуже любила.