fbpx
Дозвілля
В кімнаті панувала тиша. Було чути як цокає годинник. Молода жінка нерухомо лежала на ліжку. Біля неї сиділи люди, але ніхто не говорив. Всі мовчки щось думали, дехто витирав з очей непрошені сльози.

В кімнаті панувала тиша. Було чути як цокає годинник. Молода жінка нерухомо лежала на ліжку. Біля неї сиділи люди, але ніхто не говорив. Всі мовчки щось думали, дехто витирав з очей непрошені сльози. Навіть діти, два хлопчики, сиділи тихо, не рухалися, щоб крісло не заскрипіло чи який інший звук не видало.

Олеся була красивою і молодою. Вона хороша дружина, любляча та турботлива мама. Просто прекрасна людина! Два роки минуло, як вона дізналася про свою недугу. Їй на той момент було тридцять років. Земля пішла з під ніг. Відчай повністю захопив жінку в полон. Перші дні описати неможливо. Дізнатися в молоді роки, коли діти ще малі і не ходять в школу, про те що маєш недугу, без надії на одужання. Відчай! А ще гірше почути, що допомогти ніхто не зможе. Недуга прогресує, через неї важко дихати, ходити і взагалі рухатися. Сили покидають…

Моментами здавалося що це поганий сон або вона це чула по дорозі додому, хтось комусь таке розповідав. Не вірилось, але приходила до тями і розуміла, що це з нею, це її реальність. Тоді плакала так, що здавалося стіни квартири здригалися і тряслися від того плачу. Потім Олеся звикла. Приймала хімії. Добрі люди допомогли у дорого-вартісному лікуванні. І так жила, дякуючи Господу за кожен прожитий день, за те що її хлопчики мають маму, хоч недужу, але мають.

Жінка розповідала всім, як важливо робити те, що потрібно кожного дня. І всіх вже нервує та монотонна і одноманітна робота, обов‘язки та проблеми, які потрібно вирішувати. Колись і її дратувало. А тепер це її мрія! Вона б ні одного слова-нарікання не сказала, лиш би повернутися до буденності. Це й було щастям! Часто люди не цінують те що мають і розуміють лише тоді, коли втрачають, коли дізнаються про свій вирок, приготований долею. Все змінюється в цю ж хвилину. Життя ділиться на дві частини. До — прекрасне в кольорових тонах і після — сіре й одноманітне за яке щодня потрібно боротися. Олеся довгих два роки змагалася з пухлиною. Приймала хімії, від яких нудило, випадало її пишне волосся і пекли вени. Але вона не здавалася ради своїх діточок та й жити хотіла, хіба почала відчувати смак життя.

Не допомогло нічого. Запекла боротьба тривала не мало часу і завершується, добігає кінця. Вона більше місяця втомлена і виснажена, лежить і не може підвестися. Сил не має, їх висмоктало тіло, яке знайшло собі прихисток в її організмі. Розуміє, що не довго залишилося, ці думки її дуже тривожать. Як будуть жити її діти без неї? Невиносимо бачити емоції рідних! Їхній сум і тривога відгукується в душі нема слів розради.

Цей день став найгіршим! Олесі вже декілька днів не допомагають ліки. Всі розуміють, що ця недуга сильніша і зробить свою чорну справу, відбере життя у жінки. Вимучена безсонними ночами Олеся заснула. Рідні мовчать, бояться порушити тишу. Вони навіть не знають спить вона чи відійшла. Сидять і чекають, самі не знають що побачать за якусь мить.
Раптом в Олесі відкрилися очі. Вона щасливо посміхнулась. Попросила щоб допомогли підвестися. Невпевненими і дрібними кроками пройшлась по кімнаті. Здивовані були всі, від дива оніміти. Жінка присіла на ліжко і стала розповідати який сон наснився їй.

На горі стояв хрест і вона чітко бачила Розп‘яття Спасителя. Під горою чи то з дерева, чи з пластмаси була зроблена карта України і розфарбована в синьо-жовтий колір. З усієї тої карти тягнулися різні ниточки до хреста. Одні були тонкі, другі грубші, а деякі дуже грубі. Як суцільна павутина вони тягнулись вгору. Олеся стояла збоку і все бачила. Несподівано з Розп‘яття витекло миро і влилося в неї. Жінка відчула тепло і прилив сил, а також почула, надзвичайної доброти, голос.

— Дитино, дарую тобі життя. Недуга відступить. Бачиш цю карту? Люди з різних куточків країни моляться за тебе. Хтось помолився раз, хтось три. А дехто молиться щодня багато разів. Є люди, які слізно благають твого одужання. Я чую їх і не можу підвести їхніх сподівань. Твоє чудесне зцілення від недуги, зміцнить їх ще більше у вірі. Не має ж сильнішої молитви, як та що лине з землі до неба, за ближнього свого. Живи в святості і в правді Божій виховуй своїх синів.

Від подиву всі мов закам‘яніли. Котилися сльози радості. Лише те, що Олеся встала і перейшла кімнату було доказом реальності, інакше би подумали, що галюцинації мають всі одночасно і одинакові. Бути ж такого не може! Але ж ні! Може! Якщо на це є воля Божа.

Галина Мазурик, “Сон”