Іноді мені здається, що в нашому сучасному суспільстві існує певний негласний, але надзвичайно потужний культ «дружби на все життя». Нам із самого малечку показують зворушливі голлівудські фільми, де сивочолі дідусі згадують свої перші спільні витівки в дитячому садку, або розкішні весілля, де свідками обов’язково стають найкращі шкільні подруги, які ділили одну парту протягом одинадцяти років. Стрічки популярних соціальних мереж щодня рясніють теплими, яскравими фотографіями з підписами на кшталт: «Разом уже понад двадцять років», «Крізь вогонь, воду й мідні труби з часів першого класу», «Моя рідна душа, перевірена роками й випробуваннями зі студентської лави». Люди навколо наполегливо вирощують ці міцні соціальні зв’язки, наче якісь рідкісні, екзотичні квіти, щиро пишаються ними перед знайомими й вважають їх чимось абсолютно природним, обов’язковим для кожної повноцінної особистості.
Дивлячись на все це різнобарв’я чужих людських історій, я досить часто відчуваю легкий, ледве помітний, але стабільний укол десь глибоко в грудях. І відбувається це зовсім не тому, що мені бракує повсякденного спілкування, і не тому, що я є самотньою у класичному, трагічному розумінні цього слова. Абсолютно ні. Просто я маю одну специфічну психологічну особливість, яку дуже довго не наважувалася відверто визнати навіть перед самою собою: я абсолютно, категорично не вмію дружити, як то кажуть, «в довгу». У мене немає цього внутрішнього механізму, який змушує людей роками триматися за минуле й штучно підтримувати стосунки, які вже давно не мають під собою спільного ґрунту.
При всьому цьому я зовсім не відштовхую людей під час знайомства, не є замкненою в собі істотою і точно не страждаю на жодні форми соціофобії. Навпаки, за своєю природою я є неймовірно відкритою, легкою на підйом, оптимістичною та комунікабельною людиною. Мені нічого не варто щиро, тепло посміхнутися абсолютно незнайомій людині, підтримати невимушену, живу й цікаву розмову в довгій черзі до сімейного лікаря в поліклініці, заговорити з випадковою сусідкою в ліфті про мінливу погоду чи щиро розсміятися разом із випадковим перехожим, який допоміг мені підняти розсипані з порваного пакета стиглі яблука. Я чудово вмію слухати, щиро співпереживати, піднімати настрій і створювати навколо себе атмосферу максимального затишку під час першої ж зустрічі. Люди часто інстинктивно тягнуться до мене, швидко відкривають свої таємниці, діляться особистим і вважають мене надзвичайно приємною співрозмовницею. Але варто зовнішнім обставинам хоч трохи змінитися — і всі ці нібито міцні зв’язки моментально тануть, наче легкий ранковий туман над річкою під променями літнього сонця.
Мій особистий феномен полягає в тому, що я вмію «дружити» виключно в тому конкретному середовищі, життєвому просторі та колективі, в якому перебуваю в даний проміжок часу. Мій внутрішній радар спілкування налаштований лише на теперішній момент, на спільні інтереси «тут і зараз» та на поточну спільну діяльність. Якщо ця спільна діяльність з якихось причин зникає або завершується, магія спілкування для мене розсіюється без сліду.
У мене немає жодного друга чи подруги з дитинства. Я абсолютно не пам’ятаю імен та облич тих дітей, із якими колись у далекому минулому будувала великі пісочні замки та гралася в хованки в нашому затишному зеленому дворику на околиці міста. Я гадки не маю, як склалася доля тієї дівчинки, з якою ми щодня ділили одну улюблену ляльку в дитячому садку. Коли закінчилася початкова школа, а моя родина через роботу батьків переїхала в інший, абсолютно новий район міста, я жодного разу в житті не виявила ініціативи, щоб зателефонувати комусь із колишніх однокласників чи хоча б просто через спільних знайомих дізнатися, як у них справи. Тоді, у мої десять років, мені здавалося це цілком природним і логічним правилом життя: нове місце — нові люди, а старе має залишатися там, де воно відбулося.
У старших класах середньої школи у мене була, як мені тоді щиро здавалося, просто чудова, весела компанія. Ми з дівчатами — Мариною та Оксаною — були буквально нерозлучними протягом кількох років. Ми разом прогулювали нудну астрономію чи фізику, ховалися на перервах за школою, щоб секретничати про перші незграбні закоханості, ділилися однією губною помадою перед дискотекою і годинами мріяли про те, як яскраво підкоримо цей великий світ після отримання атестатів. Ми на кожному святі майже клялися одна одній, що наша дівоча дружба — це назавжди, що ми обов’язково станем свідками на весіллях, хрещеними мамами для майбутніх дітей і будемо разом святкувати всі наші життєві ювілеї до глибокої старості.
Проте пролунав останній дзвоник, ми склали випускні іспити й миттєво розлетілися по різних навчальних закладах та факультетах. Перші кілька місяців після цього ми ще якось намагалися підтримувати цей звичний вогник: зідзвонювалися вечорами по телефону, інколи зустрічалися по суботах у центрі міста біля великого фонтану, щоб поспіхом випити по філіжанці кави й емоційно розповісти про нових викладачів, одногрупників та перші студентські враження. Але з кожним новим тижнем ці зустрічі ставали все більш натягнутими, сухими й штучними. Наші розмови неминуче зводилися до чергових, банальних фраз, теми для живого обговорення швидко вичерпувалися вже за перші десять хвилин, а довгі паузи ставали дедалі більш незручними й гнітучими. Я чітко відчувала, що ми підсвідомо, з усіх сил чіпляємося за спільне минуле, якого насправді вже фізично немає в нашому сьогоденні. І першою, хто тихо, абсолютно непомітно для інших просто перестав ініціювати ці щосуботні зустрічі й писати в загальний чат, була саме я. Мені просто в якийсь момент стало відверто нудно знову й знову говорити про те, що було з нами три роки тому в шкільних коридорах, коли навколо мене вирувало абсолютно нове, яскраве, сповнене свіжих викликів студентське життя. Наша «вічна шкільна дружба» тихо й безболісно зійшла нанівець приблизно за пів року, без жодних сварок, гучних образ, претензій чи з’ясування стосунків. Ми просто замовкли, кожна у своєму новому світі.
Потім у моєму житті був коледж, а відразу за ним — інститут. Там уся ця історія повторилася з дивовижною, майже математичною точністю, наче за заздалегідь написаним кимось сценарієм. В інституті на першому ж курсі я познайомилася з Катрусею. Ми швидко порозумілися, разом сіли за першу парту в аудиторії, спільно готували складні курсові роботи, підміняли одна одну на нудних семінарах і проводили разом майже двадцять чотири години на добу, якщо враховувати підготовку до важких сесій. Ми знали всі найменші родинні таємниці одна одної, разом плакали на лавці в парку після невдалих іспитів і голосно святкували наші маленькі життєві перемоги. Коли Катя виходила заміж на четвертому курсі за свого коханого хлопця, саме я була тією єдиною людиною, яка тижнями допомагала їй обирати весільну сукню по всьому місту, заспокоювала її тремтячі руки перед виходом до нареченого й тримала келих під час перших офіційних привітань. На наших численних весільних фотографіях ми щиро обіймаємося, сміємося і виглядаємо як найрідніші, найближчі у світі сестри, між якими немає жодних таємниць чи секретів.
Але отримання дипломів та випускний вечір поставили жирну, остаточну крапку і в цих стосунках. Катя майже одразу після випуску пішла працювати в сувору державну структуру з чітким графіком, а я знайшла динамічне місце в приватній компанії з постійними відрядженнями. Спочатку ми ще за звичкою планували зустрітися «наступного тижня», потім переносили зустріч «на період після свят», а ще через пів року наше спілкування в месенджерах остаточно обмежилося короткими, стандартними картинками-листівками на Новий рік, Великдень та дні народження. Минуло кілька років, і тепер, коли я випадково бачу її нові сімейні фотографії в соціальних мережах, я відчуваю лише легку, приємну ностальгію, але при цьому в мене немає жодного реального внутрішнього бажання написати їй довге повідомлення чи запропонувати зустрітися за кавою. Катя з категорії близької подруги назавжди перетворилася на просто красивий спогад з моєї юності. На знайому з мого минулого життя, шлях якої просто паралельно протікає десь в іншому районі.
Моя подальша професійна діяльність лише остаточно підтвердила й закріпила цю мою внутрішню психологічну схему. За свої роки активної кар’єри я змінила три різні місця роботи, і щоразу цей сценарій повторювався до найменших дрібниць. На першому своєму робочому місці в невеликому книжковому видавництві ми з колегами з нашого відділу були справжньою, згуртованою родиною. Ми разом гаряче переживали всі складні для компанії часи, регулярно затримувалися в офісі допізна заради важливих дедлайнів, весело святкували всі дні народження на робочому місці з великими коробками піци, ділилися найінтимнішими особистими переживаннями про власні стосунки, сімейні проблеми та стан здоров’я. На той момент я була абсолютно, на всі сто відсотків упевнена, що ці люди — мої справжні, вірні друзі на все життя, адже ми проводили разом значно більше часу, ніж із власними родинами. Наталя, Ігор, Світлана — ми здавалися собі єдиним, злагодженим і нероздільним живим організмом, який ніщо не здатне зруйнувати.
Але настав день, коли я отримала набагато кращу, перспективну пропозицію від іншої компанії і спокійно написала заяву на звільнення за власним бажанням. У мій останній робочий день колеги влаштували мені неймовірно зворушливі, слізні проводи, подарували гарну пам’ятну книгу з теплими підписами від кожного й урочисто взяли з мене обіцянку, що ми обов’язково будемо зустрічатися великою компанією щоп’ятниці в нашому улюбленому пабі. Що ж відбулося насправді після того, як я зачинила за собою двері офісу? У перший місяць ми ще зрідка обмінялися кількома короткими повідомленнями про поточні справи. На другий місяць я раптом чітко зрозуміла, що мені вже абсолютно не цікаві їхні внутрішні офісні плітки, кадрове перестановки та проблеми з новим суворим керівником, а їм, у свою чергу, абсолютно байдужі мої нові масштабні проєкти, завдання та виклики на новому місці. Мої «найкращі друзі з роботи» моментально, буквально в один день, перейшли у суху, формальну категорію «колишні колеги». І так неминуче відбувалося після кожного мого чергового звільнення чи зміни компанії. Я просто, без зайвих емоцій викреслювала людей із свого повсякденного життя, не відчуваючи при цьому абсолютно жодного внутрішнього болю, суму чи туги за минулим. Моя увага та емоційна енергія повністю, без залишку переключалися на новий колектив, на нових цікавих людей, які з’являлися поруч зі мною в кабінеті.
Сьогодні мій найближчий, постійний, надійний і єдиний круговорот спілкування складається всього з кількох людей, яких я можу перерахувати на пальцях однієї руки. Це мій коханий чоловік Андрій та дві мої рідні сестри — Оля і Таня. З Андрієм ми разом уже п’ять щасливих років, і він — моя головна життєва опора, мій найкращий у світі співрозмовник, мій порадник і партнер абсолютно в усьому. Мені з ним ніколи, за жодних обставин не буває нудно, сумно чи самотньо. З сестрами у нас також з роками сформувався дуже міцний, теплий, майже телепатичний зв’язок, міцно підкріплений спільною кров’ю, спільним вихованням та нашими дитячими спогадами. Ми можемо зідзвонюватися по три-чотири рази на день, годинами обговорювати кулінарні рецепти, нові покупки, ділитися дрібними жіночими секретами й без зайвих слів приходити на допомогу одна одній у будь-яких життєвих ситуаціях. Мені щиро здається, що цього маленького, але максимально надійного й перевіреного кола мені цілком і повністю достатньо для абсолютного психологічного комфорту. Я не відчуваю жодного емоційного голоду, мені не хочеться бігти вечорами на галасливі молодіжні вечірки чи штучно шукати нових знайомств для того, щоб просто чимось заповнити свій вільний час після роботи.
Я ніколи не сумую за тими людьми, які з тих чи інших причин пішли з мого життя на різних його етапах. Я не плачу вечорами в подушку за минулими роками й не вважаю себе якоюсь неповноцінною чи нещасною людиною через відсутність великої компанії друзів. Мені комфортно в моєму світі. Але іноді, зазвичай пізно ввечері, безтурботно гортаючи новинну стрічку в телефоні, я раптом зупиняю свій погляд на деяких кадрах, і десь глибоко всередині з’являється дуже дивне, трохи щемке, незрозуміле й тонке почуття, схоже на легкий, прохолодний осінній смуток після гарного сонячного літа.
Нещодавно я випадково натрапила в мережі на великий альбом із професійними фотографіями з весілля моєї колишньої однокласниці Ірини, з якою ми колись у старших класах сиділи за однією партою в кабінеті біології і разом ховали шпаргалки під час контрольних робіт. На цих яскравих знімках я з подивом побачила майже половину нашого колишнього паралельного класу. Вони всі стояли разом — такі щасливі, радісні, усміхнені, дорослі, красиві, щиро обіймали наречену, тримали в руках кришталеві келихи з ігристим шампанським і виглядали як єдина, монолітна компанія. Дивлячись на їхні обличчя, я раптом чітко зрозуміла, що вони всі ці довгі роки після школи продовжували активно, близько спілкуватися між собою. Вони знають про життя одне одного абсолютно все: хто де працює, хто з ким одружився, хто які труднощі переживає. Вони ходять одне до одного в гості на вихідних, підтримують у складні життєві хвилини, разом святкують маленькі й великі перемоги та колективно переживають невдачі. Вони змогли зберегти й пронести крізь роки той цінний людський зв’язок, який я так легко, без жодного жалю губила на кожному новому життєвому повороті.
А кілька днів тому моя сестра Оля під час нашої вечірньої розмови на кухні за чашкою чаю захоплено розповіла про своїх інститутських друзів. Вони вже понад десять років після отримання дипломів продовжують дружити великою, галасливою компанією, а тепер уже й повноцінними сім’ями. Вони разом планують свої відпустки, купують заміські дачі поблизу одна одної, щоб проводити там літні вихідні, часто їздять влітку на озера з наметами, а їхні маленькі діти ростуть разом, граються на одному дитячому майданчику, святкують спільні дні народження й ходять до одного дитячого садочка. Вони власними руками створили свій власний, закритий, безпечний і дивовижно теплий мікросвіт, де кожен може стовідсотково розраховувати на щиру допомогу та підтримку іншого в будь-який час дня і ночі, незалежно від обставин.
І ось саме в такі рідкісні моменти мені стає трохи сумно й дивно. Я мимохіть починаю думати: можливо, зі мною насправді щось не так? Можливо, у моїй психологічній структурі просто бракує якогось важливого, базового «гену довготривалої дружби», який є у більшості людей навколо мене? Чому я так легко, майже механічно відпускаю з власного простору тих, із ким ділила такі важливі, яскраві й визначальні етапи свого становлення? Чому мені так просто й легко забути людей, які колись, нехай і тимчасово, були для мене по-справжньому близькими й рідними?
Це зовсім не є стражданням, ні. Це скоріше таке спокійне, філософське питання до самої себе, спроба глибше зрозуміти власну унікальну природу та особливості сприйняття цього світу. Я чудово розумію, що вже навряд чи колись стану абсолютно іншою людиною. Я й надалі буду щиро, відкрито посміхатися людям у чергах, заводити легкі, яскраві й емоційні «романи» спілкування з новими робочими колективами й так само легко, спокійно й безболісно залишати їх у минулому, коли перегортатиму чергову сторінку своєї життєвої книги. Мій особистий, затишний світ залишатиметься маленьким, камерним, обмеженим лише найріднішими й найперевіренішими людьми, які люблять мене такою, яка я є. Але десь на далекій периферії моєї свідомості завжди житиме це дивне, щемке відчуття щирого подиву та поваги перед тими людьми, хто вміє бережно пронести прапор дружби крізь десятиліття, не розгубивши по дорозі жодної краплі первинного тепла.
А як влаштоване ваше особисте коло спілкування? Чи вдалося вам зберегти тих самих вірних друзів із глибокого дитинства, шкільних років чи студентської лави, чи ваше життя так само, як і моє, більше схоже на калейдоскоп, де з кожним новим життєвим етапом повністю змінюються й обличчя навколо вас? Чи вважаєте ви наявність дружби «на все життя» обов’язковою складовою повноцінного людського щастя, чи це просто гарний, романтичний міф із книг, який підходить далеко не кожній особистості? Поділіться своїми думками, особистим досвідом та щирими історіями в коментарях під цим дописом — мені дуже цікаво дізнатися, як цей емоційний баланс тримається у вашому житті.
