fbpx
Дозвілля
Уже з п’ятого класу їхні батьки почали розуміти – бути їм сватами. Жартома так і називали одне одного: сват, сваха. А коли Ганнусі та Юрі виповнилося по вісімнадцять – не взялися відмовляти дітей від раннього шлюбу, а піднатужилися й спільно справили величезне, на все село весілля

Уже з п’ятого класу їхні батьки почали розуміти – бути їм сватами. Жартома так і називали одне одного: сват, сваха. А коли Ганнусі та Юрі виповнилося по вісімнадцять – не взялися відмовляти дітей від раннього шлюбу, а піднатужилися й спільно справили величезне, на все село весілля. Тиждень святкували. І ніхто не сумнівався у їхньому щасті – нинішньому й майбутньому. Була б любов – усе інше наживеться. І любов була велика, без фальші.

Жили молодята у Юрчикових батьків. Ганнуся працювала на фермі, Юра – трактористом. Ладнали між собою свати, і невістка була бажаною, і зять мов рідний син. Незважаючи на свої вісімнадцять, за будь-яку роботу хапався – все у нього виходило. Не відставала й Ганна від досвідчених господинь: і варила, і шила, і на городах встигала. Часто вечорами збиралися свати разом, піднімали за молодих чарку-другу й раділи, мріючи про внуків. Вирішили: тільки-но з’явиться первісток – закладуть для молодят хату, велику та світлу.

Повістка у військкомат не була несподіванкою. Знали, що від цього нікуди не подітися. Справили Юрі пишні випровадини, і лишилася Ганнуся чекати свого солдата. Півроку Юра був в учебці. Листи писав майже щодня. Вечорами, після роботи, коли в будинку всі засинали, Ганна сідала за стіл і відповідала на його листи. Коли вона зрозуміла, що чекає дитину, – вирішила з’їздити до Юрки сама, порадувати приємною новиною. Батьки були не проти, зібрали Ганнусю в дорогу. І ще до їхнього щасливого сімейного життя додалося два таких коротких, але таких незабутніх дні.

А далі Юрка відправили на Донбас. У листах Юрка не нарікав на долю, а заспокоював Ганнусю – усе буде гаразд, час пролетить і вони будуть разом уже назавжди.
Ганна народила сина і, ледь відійшовши від пологів, сіла за лист Юрці, а в кінці листа обвела рученя малюка олівцем і дописала – ми чекаємо тебе, я і Антон (ім’я синові придумали ще задовго до весілля).

Зник безвісти… Ця звістка прийшла, коли Антону було 7 днів, а Ганнусі ледь , виповнилося дев’ятнадцять. Оклигавши від сумної новини, кинулася з’ясовувати – надія не покидала. Ну звісно ж, надія є. Писали, телефонували, з’ясовували – проте надії танули з кожним днем…

Мати Юрина одягнула траур. На цьому ґрунті й виникло перше непорозуміння Ганнусі зі свекрухою. Ганна покривати голову траурною хустиною відмовилася і, забравши Антона, пішла жити до своїх батьків. Повернулись Юрчині однолітки, а Ганнуся чекала і вірила в чудо, і шукала Юрчикових товаришів по службі. Знаходила, але жодної зрозумілої відповіді не отримала.

Зрозуміло було одне – Юру ніхто не бачив, але й ніхто не вірив, що в тому бою він міг уціліти.

За першою пенсією на дитину йти відмовлялася довго. Цю пенсію їй принесли додому. Дивлячись на ці гроші, вперше почала усвідомлювати – Юри дійсно немає. Але життя тривало. Минали літа. Ріс Антон, такий схожий на свого батька в усьому. Зі свекрухою і свекром Ганнуся так і не помирилася, хоча й не тримала на них зла, та й ті перестали її помічати. А онука любили, не відмовляли йому ні в чому. Звістка про переїзд Юрчикових батьків до міста миттю облетіла село.

Ті просто пояснювали причину переселення – старі вже, здоров’я працювати на землі нема. Грошенят трохи назбирали. Купимо в місті будиночок і доживемо, а потім і Антон у місто переїде, буде і йому де жити. Вже у восьмому класі Антон, з Ганнусиної згоди, на зимові канікули поїхав до бабусі та дідуся в місто. Потім його поїздки стали регулярними.

До Ганнусі сваталися не раз. Не один глибоко зітхав, дивлячись у її бік. Усіх залицяльників проганяла. А ночами заливала подушку, усвідомлюючи, що життя мчить стрілою. Втішала себе одним: у неї є Антон – для нього й живе, не потрібен їй ніхто. Коли вже ставало особливо важко чи нестерпно боляче- брала в руки Юрчикову фотокартку з чорною стрічкою в кутку і ніби з живим розмовляла. І на душі ставало легше, з’являлися сили жити й не показувати свою жіночу слабинку синові.

А Антоном була задоволена. Пощастило їй з сином. Не одна мати в селі ставила в приклад своєму лобуряці Антона. Ріс без батька, не в розкошах виховувався, а хлопець виріс чудовий і в навчанні, і в роботі. З таким сином і старість не лякає.

Усе сталося навесні перед випускними іспитами. У п’ятницю Антон поїхав до міста, пообіцявши повернутися в неділю. Давно не провідував бабцю з дідом, а попереду іспити, не скоро з’їздити вдасться – так пояснив матері. Ганна не заперечувала. Поцілувала сина й відпустила.

Несподівано для неї Антон повернувся того ж дня. Щось сталося – тенькнуло Ганнусине серце після того, як побачила схвильоване обличчя сина. На її запитально-переляканий погляд Антон відповів коротко: усі живі й здорові, потім, усе розповім потім. Але, дивлячись на зіщулену від чекання й тривоги матір, обійняв її і тихо та спокійно сказав, мовляв, нічого не сталося, просто вони поїхали в Канаду, до сина. Так пояснили нові господарі їхнього дому.

Після цього Антон підійшов до столу, на якому стояла батькова фотокартка, уважно глянув на неї, намагаючись роздивитися у ній щось нове для себе, після цього поклав донизу склом і знову обійняв зблідлу, розгублену матір.

– Не його вина, мамо, – шепнув Ганні у вухо, – Бог йому суддя…

Ще довго стояла Ганнуся не проронивши ні слова й не усвідомлюючи до кінця сказане Антоном. А за вікном була осінь. Життя тривало…