fbpx
Дозвілля
Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, відразу попрямувала на кухню. І застигла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки і шафки, яка раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках

Справа була ввечері, справ було – вагон і маленький візок. Закинути речі в прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати саморобку для садка з молодшим, приготувати вечерю і погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок з передпокою…

Звичайний список справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не відразу почула, що дзвонить мій телефон.

– Мам, це тітка Світлана! – підбіг старший і простягнув мені апарат: – Синку, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки в буряках.

– Ніяких «передзвоню»! – почула я голос Свєти (син включив гучномовець). – Мий руки і приїжджай до мене! Негайно. Випити купи по дорозі.

Я добре знала цей тон подруги: щось сталося, і їхати потрібно в будь-якому випадку, кинувши всі справи.

– Я до Свєти! Вимкни через 10 хвилин картоплю і злий воду, – крикнула я чоловікові і незабаром вже їхала в таксі на інший кінець міста.

– Відкрито! – почула я, подзвонивши в двері.

Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, відразу попрямувала на кухню. І застигла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки і шафки, яка раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках.

– Вціліли! – повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх в іншому місці зберігала!

А сталося наступне. Світлана, ставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит з маминими рецептами. Похитнулася і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд і багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і дзвоном полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді осколків та уламків.

– Ти сама ціла? – з тривогою запитала я.

– Якщо не брати до уваги, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий, хай йому грець. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею маківку.

– Світуню, що ж робити! – заголосила я і підняла з підлоги кілька осколків. – Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник. І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках..

Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці і потягуючи червоне.

– Ань, – нарешті, сказала вона. Ну чого ти журишся? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо.

– І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладу?

Світлана знизала плечима:

– А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потрошку.

Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все рухнуло (і мова не тільки про шафу з посудом), не треба метушитися. А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки і осколки з висоти своєї мудрості і досвіду і запитати себе: це можна виправити?

Якщо відповідь «так» – заварити чаю чи відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і базікати по душах до ранку. А вранці почнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, по чуть-чуть, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться.

Тому що в житті ще не раз буде щось ламатися і падати, руйнуватися і розбиватися. Але все це можна полагодити або замінити чимось новим. А ось нас з вами – ні.

Між рядками.

Фото ілюстративне.