— Марто, будь завтра вдома до шостої вечора! — сказала дівчині мати, Галина, заходячи в її кімнату.
— Навіщо? — насупилася Марта. — У мене ж плани з Романом: ми збиралися в кіно.
Галина тільки змахнула рукою:
— Знаєш, що можеш зробити зі своїми планами й тим більше зі своїм Романом? Я сказала бути вдома — значить, треба бути вдома!
Марта скоса глянула на маму:
— Мамо, що з тобою сьогодні? Чому ти говориш зі мною в такому тоні?
Галина насупила брови:
— Пожартуй, пожартуй. Завтра в нас гості — друзі нашої родини. Ми давно їх не бачили, і я хочу, щоб удома була вся сім’я.
— А я тут до чого? Невже мені треба забувати власні плани заради якихось сторонніх?
Галина зітхнула, але голос залишався твердим:
— Можеш вважати їх не сторонніми. Ми з ними знайомі ще до твого народження. Дуже заможні люди, будуть у нашому місті проїздом, і я хочу, щоб ми зустріли їх усією родиною.
— Тобто мені тепер треба міняти свої плани? І хто вони взагалі такі? — бурчала Марта.
— Ти їх не знаєш, бо коли вони востаннє були у нас, тебе ще на світі не було. А свої плани перенесеш або скасуєш.
Марта розвела руками:
— Чого ти мені не сказала раніше? Я могла якось організувати час.
— Бо мені подруга Ірина щойно подзвонила — вони їдуть завтра.
— Ну то зустрічайте їх із татом! Вони ваші друзі, не мої.
Галина похитала головою:
— Ти ж збираєшся вступати влітку до університету в столиці. А в них там гарні зв’язки, знайомства. Такі контакти тобі точно не завадять. А ще, — на цих словах вона раптом урвала фразу, ніби сказала зайве.
Марта помітила її дивний вираз, але Галина швидко відвернулась:
— Коротше, завтра щоб була вдома. Зрозуміла?
Марта тільки тяжко зітхнула. Звечора вона сиділа над підручниками й чула, як мати носиться квартирою, вигадуючи, що ще прибрати й прикупити до завтрашніх гостин.
Марта знала, що Галина так поводиться, коли нервує або хоче справити враження «ідеальної господині». Їй здавалося, що ця метушня тільки більший безлад створює, та сперечатися не мала бажання.
Пізніше, коли Марта вже лягала спати, Галина постукала в кімнату:
— Доню, не спиш іще?
— Майже зібралася. А що таке, мамо?
Галина знизала плечима:
— Завтра, після школи, зразу додому, без твоїх прогулянок, добре?
— Я й так зазвичай одразу повертаюся. Чому ти поводишся так, ніби ми збираємось приймати царські особи?
Галина ніяково всміхнулася:
— Ну вони дуже заможні. Не хочу, щоб вони вважали нас гіршими.
Марта закотила очі:
— А навіщо взагалі такі друзі, якщо вони можуть дивитися на нас зверхньо?
— Ти молода й недалекоглядна. Я думаю про майбутнє — і в першу чергу про твоє.
— У якому сенсі «про моє»?
— Та нема тут ніякого особливого сенсу, — швидко відмахнулася Галина. — Лягай спати. Нам усім завтра рано вставати.
Марта ще хотіла розпитати, але помітила, що мати сама не своя від клопотів. Тож махнула рукою й лягла. Наступного дня після уроків Марта зустрілася в коридорі зі своїм хлопцем, Романом. Він був помітно насуплений.
— Ти чого такий похмурий? Через те, що в кіно не йдемо?
Роман зітхнув:
— Та все разом. Ми мало бачимося останнім часом: у мене тренування, в тебе заняття.
— Заспокойся, — усміхнулася Марта, — завтра підемо, а потім іще погуляємо. Ніяких важливих справ немає, окрім підготовки до іспитів.
Роман кивнув, але було видно, що він не в захваті:
— Ну добре, завтра так завтра.
— Все, я побігла. Удома маю ці «престарілі посиденьки» витримати.
— Тоді до завтра, — він обійняв її. — Удачі тобі з вашими гостями.
Коли Марта повернулася додому, їй відчинила мама, яка метушилася на кухні:
— Марто, хутчіш у душ, причешися, підфарбуйся трохи — у тебе такий вигляд…
Дівчина відступила на крок:
— Мамо, ти про що. Хтось має на мене дивитись?
Галина розгублено кліпнула:
— Ну, та ні, просто треба виглядати пристойно.
— Якщо чесно, мені байдуже, хто там ваші гості. Я не маю наміру корчити із себе «міс ідеал».
— Подумай краще, я ж для тебе стараюсь! — раптом голос матері став суворим.
— У чому саме для мене? Учора ти теж казала, що це все — «заради мене». Поясни.
Галина крутнулася на місці:
— Просто вони приїдуть не самі, а з сином. Він гарний, вихований, приблизно на п’ять років старший за тебе. Та й сім’я в них дуже забезпечена.
— Ти, виходить, зятя такого хочеш? — насупилася Марта. — ТУ мене є Роман, я його знаю змалку, ми разом хочемо вступати!
Мати докірливо підняла брову:
— Роман твій — це дитяче захоплення. У нього нема ні грошей, ні зв’язків. А тут — гарна партія! З такими людьми ти можеш мати відмінне майбутнє.
— Мамо, я ще школярка! Які «партії»? Я хочу нормально вчитися й зустрічатись із тим, кого сама оберу.
— Тобі майже вісімнадцять! Час задуматися про реальне життя.
— Дякую, мені вистачить і реальності з Романом.
Мати відмахнулася:
— Ні вдячності, ні розуміння з твого боку. Якщо ти така вперта, що ж. Я просто намагаюсь допомогти тобі мати краще майбутнє.
У двері подзвонили — приїхали гості. Марта хоч і не горіла бажанням, але вийшла їх привітати. За столом сиділа мовчки, відповідала лише тоді, коли до неї зверталися.
Матір усіляко намагалася видати доньку за «розумницю і красуню»: розповідала, які в Марти успіхи, хвалила її кулінарні здібності й що вона ось-ось «виросте» в щасливу наречену. Марта тільки скрипіла зубами.
Син гостей, на якого мати покладала великі надії, увесь час дивився у телефон. Коли хтось питав щось, він ліниво відповідав і знову поринав у екран.
Марті не було за що зачепитися в розмові. Зрештою вона, під виглядом «треба робити домашнє завдання», пішла до своєї кімнати.
Гості поїхали пізно ввечері. Мама зазирнула до кімнати Марти:
— Ну що, як тобі він? Гарний, правда?
Марта здивовано подивилась:
— Я його бачити більше не хочу.
Галина розсердилася:
— Слухай, якщо я ще раз влаштовуватиму тобі таке знайомство, то поводься нормально! Не зривай мені плани.
— Це твої плани, а не мої! До того ж я погоджувалась, щоб мене «сватали».
Мати скипіла:
— Ти живеш у моїй квартирі, їси мою їжу й усе за мій рахунок.
Марта глянула на неї з гіркотою:
— Може, мені піти, щоб не бути тягарем у твоєму житті?
— Закрий рота й марш до кімнати! — гукнула Галина. — І наступного разу роби, що я кажу. Інакше сама зароблятимеш собі на навчання в столиці! Щоб я тебе до ранку не бачила, невдячна! — раптом сказала Галина. — Пам’ятай: якщо ще раз піде щось не так, про твій вступ можеш забути!
Марта сховалася в своїй кімнаті, уткнулася в подушку й хлипала мало не до світанку. Ніколи ще вона не відчувала такої образи, як після розмови з мамою цього вечора.
Нині Марта навчається на першому курсі інституту, живе у столиці в гуртожитку. Роман. нажаль, вступити так і не зміг, нині він працює і збирає гроші на те, аби орендувати квартиру для них двох.
Але не це гнітить Марту. Син маминих старих друзів таки розгледів Мартину вроду і почав за нею упадати. Галантний. імпозантний, з власною квартирою і власною справою.
Марті приємні його знаки уваги і дорогі подарунки. Він знає. про Романа, але впевнений, що Марта зробить правильний вибір. Нещодавно возив до будинку, який батьки обіцяють подарувати йому на весілля.
“А може мама права” – часто думає тепер Марта. – “Що як кохання то лиш казкадля наївних”.
То що ж краще – жити з нелюбом у власному двоповерховому будинку, чи чекати доки коханий збере гроші на оренду однокімнатної квартири?
Що б обрали ви?
Головна картинка ілюстративна.