Теплий серпневий вечір. Галина не поспішаючи йде з роботи. Закінчився її перший робочий день після відпустки.
— Галино! Галю! — гукає хтось позаду, наздоганяє, — Стривай. Разом підемо. А ти, бачу, сьогодні тільки вийшла?
— Ну, так, — сумно посміхається Галя і зітхає, — Відпочинку не буває багато. Ось вийшла сьогодні, і ніби не була. Нічого не змінилось…
— Та, ну! Ти що нічого не знаєш? — примружившись, запитує Іра, — Тут без тебе таке було. Слів не підберу!
Дівчина розповіла справді вражаючу історію. Доріг із заводу декілька. Одна йде широким тротуаром до зупинки, нею рухається основний потік. Є ще коротка дорога. Нею зазвичай і ходила Галина. Цей маршрут веде через приватний сектор, вузькою доріжкою: з одного боку будинку з високими глухими парканами, а з іншого густі зарості чагарнику молодого клена. Саме на цій дорозі знайшли пограбовану жінку. Вона працювала на цьому заводі. Йшла ввечері порожньою дорогою і потрапила в халепу. Це місце справді досить глухе.
— Уявляєш? А ми з нею, з цією жінкою в їдальні за одним столиком їли… Пам’ятаєш, така із кучерями на голові? — майже пошепки питає Іра, — А ти ж, здається теж там ходила раніше?
— Угу… — буркнула Галина і згадала той дивний ранок.
Місяцем раніше.
Галина поспішає на роботу. Кожного разу, йдучи цією дорогою, вона намагається приєднатися до групи людей, щоб йти поряд з ними. Якось вже тривожно ходити одній. Аж душа не на місці. А одного разу вона навіть почула чийсь голос: «Бережись, не ходи сюди!» Галина не зрозуміла, звідки лунає цей голос, але чітко його почула. Жінці стало, якось не по собі.
Вранці, за тиждень до відпустки. Автобус, як зазвичай привіз пасажирів. Вийшли. Далі на світлофорі необхідно перейти дорогу. Всі стоять, чекають. Галина придивилася. На іншому боці дороги стоїть дивний чоловік. Він пильно дивиться на неї і зловісно посміхається. Поки дивилася, відволіклася. Загорівся зелений і народ пішов. Вона відстала. Переходячи проїжджу частину, дивилася на злого дивака. Він свердлив її поглядом. Як тільки, відстань між ними скоротилася до метра, чоловік нахилився і хриплуватим голосом тихенько промовив:
«Попереджаю востаннє. Не ходи тут!» Галину затрясло і кинуло в холодний піт. Жінка покрутила головою. Божевільний якийсь.
Більше до самої відпустки жінка туди ні ногою. Йшла, як завжди далекою дорогою. Проте так їй було спокійніше.
«Так ось, про що мене попереджали…» — зрозуміла нарешті Галина.
— Галю! — вигукнула Іра, — Мій автобус. Я побігла. До завтра. Поки що.
Галина прийшла до тями. Вона й не помітила, як вони прийшли на зупинку. Подумала і прийшла до висновку — «Виходить, що той божевільний мені життя врятував».
Ми часто сердимося на долю, та життя набагато за нас мудріше.
Фото ілюстративне.
